2010

2010

"Мистецький Олімп"

“Мистецький Олімп”

2012

2012

2012 "Золотий фонд нації"

2012 “Золотий фонд нації”

 IMG_6752

КНУ. Шляхами успіху

КНУ. Шляхами успіху

"Золотий вік української естради"

“Золотий вік української естради”

"Золотий вік української естради

“Золотий вік української естради

факты

Інтерв”ю “Фактам” 06.04.2017

 

Вадим КРИЩЕНКО: «Наливаймо, браття, кришталеві чаші, щоб шаблі не брали…»

Є авторські пісні, які з часом стають ніби народними, вони шалено популярні. Отож коли чуємо: «Хай щастить вам, люди добрі…», «Наливаймо, браття, кришталеві чаші, щоб шаблі не брали…», то думаємо, що ці твори дійшли до нас здавна. Насправді у них є автор – Вадим Крищенко, знаний поет-пісняр, народний артист України. Днями у головному концертному залі країни пройшов творчий вечір Вадима Дмитровича.

Тому є привід відкрити журналістський блокнот і згадати інтерв’ю з блискучим майстром слова.

– Вважаю себе, насамперед, журналістом, а потім уже поетом. Хоч реалізуватися мені вдалося більше як поету, потім – як поету-пісняру. Найбільшої слави мені принесла саме пісня, з усіх мистецтв, мабуть, тільки вона залишилася «конвертаційною валютою», – розповідає Вадим Дмитрович й прокладає місточок у далекі 1950 роки, коли навчався на факультеті журналістики Київського університету.

– У нас був героїчний курс, революційний, бо генерація «шістдесятників» (внутрішня моральна опозиція до режиму. – Авт.) якраз бере витоки з тих часів, з факультету журналістики, який очолював Матвій Шестопал. А учнями Шестопала були і Борис Олійник, і Василь Симоненко, і Микола Сом, і Степан Колесник… Василь Симоненко був на курс старшим, але він був старостою літературної студії, яку вів Андрій Малишко і яку я також відвідував.

– Ви народилися 1 квітня…

– Так, на день сміху, але гумористом не став.

– Зате написали понад тисячу пісень.

– Воно-то так, але колись мені один розумний чоловік сказав, що питання не в кількості написаних пісень. Якщо тебе три чи чотири пісні «перелетять», то вважай, що ти відбувся як пісняр. Думаю, що одна «перелетіла» точно, це – «Наливаймо, браття, кришталеві чаші». Єжи Гофман у фільмі «Вогнем і мечем» використав цю, нашу з композитором Віктором Лісоволом, пісню, не запитавши дозволу.

Не гоже так чинити. Хотіли судитися, але ж у Польщі – потужна юридична індустрія, а у нас тоді ще було слабким міжнародне авторське право. Їхати до Польщі? Шукати справедливості? Хто туди поїде? Отак і затихло все.

Можуть «перелетіти» ще пісні «Родина», «До маминих очей». Вже понад 29 років тримається пісня «Хай щастить вам, люди добрі…». Але є нові пісні, наприклад, несподівано популярною стала пісня «Вишенька-черешенька», яку виконує квартет «Гетьман».

– У вас є такі слова: «Я під київське небо, як на сповідь, іду». Можливо, багатьом чиновникам, які при великих посадах, треба прийти під це київське небо на своєрідну сповідь. Як вважаєте?

– Вони не прийдуть. Попри все, Київ – це як місце для очищення. Київ має сили на оновлення. Якби не підтримка киян, Майдану гідності не було б. Киянам треба низько вклонитися. Шкода, що деякі верховоди не зрозуміли, що ці люди вийшли на Майдан, щоб жити краще, щоб просвітлення настало. Я от згадую повоєнні роки: панувала страшенна розруха, але була й віра, що завтра настане кращий день. А тут – перший Майдан, другий… І потім приходить зневіра…

– Люди бачать, як дехто «осідлав» грошові потоки, звідси й зневіра.

– Я не розумію багатства. Не маю машини, дачі, у мене – маленька двокімнатна квартира, невеликий офіс, і мені більше не треба. А от душі моїй треба багато. І цього не розуміють деякі чиновники.

– Володимирська гірка – «стеля київських веж» усе ще є вашим улюбленим місцем?

– Аякже. Пригадую, як у молоді роки ми весь час ходили туди, як казали, «на лови дівчат». Тоді ще там, де нині Український дім, був кінотеатр. Я дуже довго холостякував, до 32-х років, і як вільний чоловік, дуже любив прогулянки Києвом. Пам’ятаю Деміївку, на той час зовсім неосвоєну. Навпроти ВДНГ були городи, і нам якось наділили кілька соток. І навіщо мені той город, стриміло в голові.

– Ви колись писали, що «у киян привітні лиця». Сьогодні можете про це сказати?

– Київ, звичайно, – обличчя європейської столиці; ми набуваємо якоїсь величі, але, на жаль, багато і втрачаємо. Раніше всі казали: «Найзеленіше місто у світі». Тепер ми це втратили. Пам’ятаю, ідеш Хрещатиком, цвітуть каштани, і це така краса, яку передати неможливо. Ідеш у місті-саду. Ми втрачаємо сквери, парки. Можливо, це урбаністичний хід усього світу, адже треба будувати, утім для людини, для мене особисто, ми щось втрачаємо. Тулимо ці великі будинки один біля одного, і вони дивляться один одному в вікна. Раніше у киян були привітніші обличчя, зараз вони більше заклопотані. А в нинішній час, особливо. Кияни заклопотані високими комунальними тарифами, думають як заощадити. Хай не зобижається місцева влада, але я не бачу, щоб хтось щось робив для поліпшення життя киян. Треба розумітися на серцях людей. Мені б хотілося малювати світлими, голубими барвами нашу розповідь, але, на жаль, багато темних кольорів. І про привітні лиця зараз не міг би написати. Я колись звертався віршами до Києва, але зараз я не зміг би сказати так оптимістично, як колись: «День Києва, день рідної столиці, хай веселіш лунають голоси, ясніють вікна і ясніють лиця, від величі людської і краси…”

– А були випадки, коли вас особливо вразило наше місто?

– Якось на початку 1990-х років Назарій Яремчук запропонував зробити концерт – зібрати на одній сцені усіх виконавців моїх пісень. І ось, пригадую, іду Хрещатиком, а від одного до іншого краю вулиці – великі полотна з анонсом про концерт поета-пісняра Вадима Крищенка. Боже, по всьому Хрещатику! Це були особливі почуття. І концерт проходив два дні, і усі два дні був повен зал Палацу «Україна». Тоді йшли на українську пісню. Таких концертів у цьому Палаці «Україна» я провів вісім (цього разу — дев’ятий. – Авт.), і завжди був аншлаг. Отже, українська пісня й далі близька до душі киянам. Моя аудиторія – вчителі, лікарі, журналісти…

– Бувало, що ви й критикували… Ось хоча б у вірші «До киян» пишете: «Чого ви нагло продались? За жменю цукру, жменю гречки…» Це болюча для вас тема часів Черновецького?

– Болюча, адже не вдалось розпізнати, хто є хто. Купили бідних, нещасних. Ну, взяв ту гречку, але ж проголосувати міг за іншого.

– Ви не написали жодної пісні російською?

– Не написав. Заставляли, заманювали більшими гонорарами. Серед моїх виконавців є співаки, що ніколи не співали російською – Оксана Білозір, Павло Дворський.

– У вас є вірш «Бандерівець». Ви – не заядлий націоналіст, але ж вірш такий написали.

– Бандерівці – це борці за Україну, вони йшли на загибель за Україну, і це було для них святе. І якщо ми будемо такими, як бандерівці, то врятуємо Україну.

– У шлягері «Наливаймо, браття, кришталеві чаші…» мало би бути продовження ще одного куплету. Бо так у первісному варіанті пісні. Чому?

– Продовження таке: «…Козаку не треба срібла, ані злата, лиш би Україна не була катами на хресті розіп’ята». Цей рядок не увійшов у пісню, бо в ті часи, коли вона була написана, це було неможливо. Я потім хотів його «притулити», але він уже не прижився. Вже не сприймається.

– Київ, на вашу думку, тяжіє до україномовності чи двомовності?

– Є мова – є нація, нема мови – нема нації. Ні прапор, ні герб не визначають нації. Не знаєш української мови, не знатимеш потреб України. Я в цьому глибоко переконаний.

Як долучати киян до українства?

– Велику справу тут робить пісня. От зустріну запеклого російськомовного киянина, а тоді кажу йому: «Я дам вам послухати свою пісню.». І одразу чую захоплення: «Ах, какая песня!

Украинский язык действительно прекрасный!» Отакі ситуації трапляються.

– Коли бачите рекламні вивіски «на языке», коли звучить російська мова, що відчуваєте?

– Мене дратує це все. Я був одним із тих, хто утверджував українство також і на вулиці. У нас родина була абсолютно україномовна. Ми єдині на вулиці розмовляли українською, в родині казали «тато», а не «папа». І це українство я передав синам, їх у мене два – Дмитро і Вадим. Дмитро навчався за кордоном, працює у Світовому банку. Коли у нього народилася донька Поліна, вирішили розмовляти в сім’ї винятково українською мовою. І коли хтось приходив у гості і розмовляв російською, дитина просто йшла в іншу кімнату. І вона так чисто розмовляє українською, що це викликає у всіх подив. Треба починати українство із себе. Залучіть – у «свою віру» десять чоловік і вам воздасться.

ЩЕ ОДКРОВЕННЯ
«Київ, звичайно, моє місто, тут я одружився, тут народилися мої діти, тут, на жаль, похована моя дружина, все життя пов’язане з Києвом. Хоч родом я із Житомира. У тамтешній школі, де я вчився, відкрито поетичну світлицю Вадима Крищенка».

З НОВОГО ВІРША «УКРАЇНСЬКЕ БРАТСТВО»
Хай хтось хитрістю підбитий загріба багатства,
А нам треба відновити українське братство.
Хай хтось просить на підмогу мастака чужого,
А нам треба кошового вибрати зі свого…

Світлана КОВАЛЬОВА, Леонід ФРОСЕВИЧ  ukrreporter.com.ua

Себе я запитаю сам,

 А відповідь знайдеться поряд:

Для мене батьківщина там,

Де українською говорять.

 

Вадим Крищенко: “Буду чистий у своїх помислах, служитиму одній мові і одній пісні”

Інтерв’ю провела Мар’яна Стефак

В. Д. Крищенко народився 1 квітня 1935 р. у Житомирі. Писати вірші почав ще в школі. Вчився на факультеті журналістики Київського університету, відвідував літературну студію, якою керував Юрій Мушкетик, а старостою був Василь Симоненко. 1963 р. побачила світ перша збірка поезій «Тепла прорість». У наступні роки з’явилося ще понад 30 поетичних збірок. Він – автор понад 300 пісень. Працював у співавторстві з такими композиторами, як Геннадій Татарченко, Олександр Злотник, Ігор Поклад, Олександр Морозов, Павло Дворський…

Є люди, як зорі – засяяли й за мить згоріли, а є, як Сонце, що світять і гріють довгі роки. Саме такою людиною-сонцем є відомий поет-пісняр Вадим Дмитрович Крищенко. Протягом багатьох десятиліть Муза не покидає автора «Молитви», «Хай щастить вам, люди добрі », «Родини», «Білих  нарцисів», «Берега любові», «Осінніх яблук» — цих і сотні інших пісень, що є зразком талановитого пісенного слова, зігрітого любов’ю багатьох людей. Вадима Дмитровича можна без перебільшення назвати «хрещеним батьком» багатьох естрадних виконавців, адже його пісні співають С.Ротару, В. Зінкевич, Л.Сандулеса, І. Бобул, О.Білозір, І. Попович, П.Дворський, П.Зібров та інші.

1  квітня Вадиму Крищенку виповнилось 80 років, тому журнал “РАЗОМ” ніяк не міг принагідно не привітати ювіляра  та дізнатися, як і чим живе нині поет, знаний і шанований в Україні і світі – там, де живуть українці.

–  Вадиме Дмитровичу,  прийміть наші найщиріші вітання. Ви уже пройшли довгий творчий шлях, як оцінюєте його?

– Про це важко говорити – дата, як бачите, поважна. Щось таки вдалося зробити:  близько 40 поетичних збірок, біля тисячі пісень, віршів… Один мудрий чоловік сказав, якщо тебе перелетить  одна, дві чи три пісні, то вважай, що ти в житті відбувся. Думаю, є кілька пісень, що можуть перелетіти мене.

– З чого почалася Ваша закоханість у віршування? Пам’ятаєте перший вірш?

– Якщо пам’ять не зраджує, то перший вірш я написав десь у класі 6-ому. Дивно, але то була відразу ціла поема, здається, про партизанів.  Пізніше ніколи не писав поем.  Та й мистецьке життя в пісні почалося тоді ж. Наш керівник хору – досвідчений викладач, музикант К. Швець – на якесь свято запропонував учням написати разом пісню. Я тоді ще дитячою невмілою рукою написав слова, а він поклав їх на музику.  Яка то була  втіха – почути, як оголошують: «Слова Вадима Крищенка»!

–  Ви працювали з багатьма композиторами і виконавцями. Робота з ким найбільше запам’яталась?

– Серед старшого та середнього покоління виконавців не було такого, хто не мав би у репертуарі хоча б однієї моєї пісні. Це, насамперед, незабутній Назарій Яремчук, з яким я написав дуже багато пісень, серед них, наприклад, такі відомі, як «Гей ви козаченьки», «Родина», «Одинокий вожак».  Саме у співпраці з ним народилася пісню до 100-ччя поселення українців в Канаді «Лелека з України».

books

Плідно працював з незабутньою Раїсою Кириченко – блискучою берегинею української пісні. Ви, мабуть, знаєте, що вона часто хворіла, останні роки жила на одній донорській нирці. В цей період мені вдалось змусити її знову вийти на сцену і заспівати! Вона потім змогла ще 7 років жити активним творчим життям: співала, записувала пісні.

–  Кажуть, чимало сучасних виконавців починали саме з Вашої  пісні…

– Так, мені вдалось багатьом «подати руку». Згадую, як колись разом з відомим на той час диригентом і композитором К. Домінченим написали «Я до кладочки іду» і ніяк не могли знайти підходящого виконавця – хотілось, щоб це була молода невідома співачка.  Ось ми і пішли на репетицію хору Г.Верьовки. Дивимось, одна окатенька ніби підходить. То була Алла Кудлай. Спеціально для В.Білоножка написали «Це з нами назавжди», а для вже покійного І.Мацялка – «Дві зорі».

– Як народжується Ваша пісня?

– Спочатку, як правило, я пишу текст, потім творить композитор, а далі виконавець  – так і народжується пісня. Для мене завжди була важливою духовність, не терплю поверховості. Але на все Господня воля. Напишеш, буває, пісню, ніби глибоку, вона ж змахне крильцями, а в небо не зліта… А деколи ніби якусь «пустушку» зробив, а вона як попаде на уста… Доля пісні, як доля людини – її не передбачиш.

war

Ніколи не писав російською мовою, хоч часто просили.  Якось уже перестав і думати російською. Хочу залишатись чистим у своїх помислах, служитиму одній мові і одній пісні.

– Чому тепер пісні зовсім інші: ні мелодії, ні тексту, ні душі?

– Давайте не будемо так суворо судити. Розкажу такий випадок. Колись молодий В.Івасюк прийшов до наших «метрів пісні» (не буду називати імена) зі своєю «Червоною рутою». Йому сказали, що це антихудожньо і не вкладається в український мелос! Знаєте, треба дуже обережно ставитись до того, що нині звучить. Ніколи категорично не кажу: це добре, а це погано,  не буду «мастити квачем з сажею» тих, хто пише не так, як я.

– Якось бачила дитячу книжку з Вашим авторством. Пишете для юного читача?

– Були малими мої діти – то й писав дитячі вірші, які, до речі, видавались не тільки в Україні,  перекладались різними мовами. Написав більше 10 дитячих книжок. Потім якось віддалився, а як пішли онуки, знову взявся. Недавно вийшла книжка «Ранкове сонечко»  для малюків 2-5 років з чудовими ілюстраціями Костя Лавро, адже сьогодні відчувається нестача хороших віршів українською мовою.

–  Чим зараз живете? Які плани на майбутнє?

– Минулого року видав книжку  поезій «Не опускаючи очей», а у 2015-ому вийде ще одна –  «Час одкровення». Там будуть вірші, написані під час Майдану та за російської агресії на Сході.

Постійно веду на каналі “Культура” радіопередачу «Українське мереживо» , розповідаю про зустрічі та співпрацю з багатьма відомими поетами та композиторами, про те, як народжувалися ті чи інші пісні… Люди цікавляться, тому  раніше отримував дуже багато листів, а зараз, на жаль, менше…

gramota

До всіх своїх “недоліків” додам, що я є професором українського Національного університету біоресурсів (кафедра культурології) та співробітником Київського національного університету технологій та дизайну. Хочу, щоб молодь стала не тільки хорошими спеціалістами в своїй галузі, але й гідними громадянами України, бо якими будуть люди завтрашнього дня, такою буде й Україна. Переймаюся тим, що зараз у нашій країні доволі хитке мовне питання, Київ наполовину, а то й більше, російськомовний.  Це середовище, зрозуміло, затягує молодь.

Ось 5 квітня в Палаці «Україна» відзначатиму ювілей.  Мої пісні будуть виконувати  В. Зінкевич, О. Білозір, І.Бобул, П.Дворський, І.Попович, хор ім.  Г. Верьовки і  молоді виконавці  Я.Борута, С.Весна.

–  Ви кавалер багатьох державних нагород, відзнак тощо. Яку нагороду вважаєте Вашим найбільшим успіхом?

– Як на мене, митцю не важливі нагороди – важливе ім’я, а здобути його – справа непроста! Маю звання «Народний артист України», що для поета-пісняра рідкість. Тішить не безліч відзнак, а величезна слухацька аудиторія шанувальників моєї творчості і відчуття, що потрібен людям. Коли мені пишуть: «Я три дні ходжу під враженням від Вашої книги… Біля мого ліжка дві книжки – Біблія і Ваша», значить, не даремно жив і працював.

Творець пісні завжди за кулісами, в тіні, а на авансцені – виконавець. Це  його на кожному кроці хапають за руки, просячи автограф. Я ж поет – не співак, тому Києвом ходжу спокійно, у такого великого міста купа проблем – йому не до мене.

–  Шановний Вадиме Дмитровичу, від імені журналу “РАЗОМ” вітаємо Вас із ювілеєм – довгих щасливих Вам років, міцного здоров’я та невичерпної творчої наснаги! Радуйте нас частіше своїми піснями, бо найкраща Ваша пісня, сподіваємося,  ще не написана. Дякую за розмову.

Журнал “Разом”, 2015

“Я – УКРАЇНИ СИН І ЩИРО ГОРДИЙ ЦИМ”

Одразу зізнаюсь: я завжди горнувся до пісні, усе свідоме життя перебував і досі перебуваю в її обіймах. Тривалий час – і на шкільній, і на сільській, і на студентській сценах виступав у хідожній самодіяльності. Ставши киянином, прагнув не пропускати значних мистецьких явищ, серед яких особливо мені в пам”ятках творчі звіти художніх колективів з усіх областей України в Києві, концерти за участю видатних артистів. Тішуся тим, що був першослухачем багатьох мистецьких перлин відомих піснетворців. Мені випало щастя близько знати Олександра Білаша, Платона Воронька, Дмитра Луценка, Сергія Козака, Михайла Ткача… Душа зібрала чимало пережитого й переслуханого. Отож нині й хочу озватися щирим словом іще про одного чародія, з яким давно знайомий і хто віддав пісенній творчості довгі роки свого життя. Мовлю про поета-пісняра, якого ставлю в перші ряди цього нелегкого виду літератури й мистецтва, – достославного Вадима Крищенка.

Наразі випливають десь чуті слова: званість, популярність поета визначається тим, коли пересічний читач може згадати й назвати бодай один написаний ним рядок. Прізвище мого героя багато-багато читачів і і слухачів назвуть одразу ж, тільки-но зачувши виплекані його серцем слова, як от: “Хай щастить вам,люди добрі!”. “Мамо, тобі низесенько вклонюсь, мамо, за тебе Богу помолюсь”, “Родина, родина – це вся Україна, з глибоким корінням, з високим гіллям”, “І живу я, живу – поки ти,Україно, живеш. І ніхто не уб”є, поки ти будеш, матінко, жити”, “Нам треба жити для добра”. “Ми в рідній хаті не чужинці, ми в рідній хаті хазяї”…

Такі крилаті “фрешки” з пісенної спадщини Вадима Дмитровича Крищенка можна цитувати і цитувати. Вони – на устах багатьох людей, закоханих в його творчість. От що значить, коли поезія по-справжньому торкається людських струн, зачіпає за живе своєю живлющою енергією.

Із чого почалося Вадимове захоплення поезією, звідки його витоки, майстер і сам достеменно не знає. Син учителів із Житомира, ніби був із дитинства зігрітий їхньою ласкою й рідним словом. Чимало теплого, ліричного влила в його дитяче серце бабуся Уляна з села Глибочок Баранівського району, що на Житомирщині, “під патронатом” якої він підростав. Нині вулиця, на якій стояла бабусина хата, носить ім”я її славного онука.

Поет зізнається, що, можливо, саме з тієї селянської хати – витоки його поезії. Щоразу, коли пише новий вірш, повсякчас відчуває, як у ньому бринять оті далекі срібні дзвіночки дитинства, оті неповторні рідні наспіви бабусі, батька-матері. Звідти й ось ці рядки:

      Себе я запитаю сам,
      А відповідь знайдеться поряд:
     Для мене Україна там,
     Де українською говорять.

Вадим Крищенко добре пам”ятає, коли вперше “засвітився” як поет-пісняр. Було це іще у шостому класі. Звичайно, юний автор слів, на які учитель музики написав мелодію і яка виконувалась навіть на міському огляді шкільної художньої самодіяльності, далекий від того, аби надавати цьому якогось значення, але ж, як відомо, велике починається з малого. Закінчив поет знану 23-ю житомирську школу (нині це гімназія, де, до речі, діє своєрідний музей – “Поетична світлинка Вадима Крищенка”).

Захоплений віршуванням, юнак згодом постав перед дилемою – куди піти вчитися: чи в театральний інститут, чи на факультет журналістики Київського держуніверситету імені Т.Г.Шевченка. Зупинився на другому варіанті. Серед його однокурсників були Борис Олійник, Степан Колесник, Василь Захарченко, Олекса Мусієнко, Микола Шудря, Валерій Гужвва та інші, що виросли в іменитих літераторів. Як і вони. В.Крищенко активно відвідував літературну студію при університеті, слухав напуття багатьох літературних світил. Випала йому добра нагода зустрітися із самим Андрієм Малишком, перед пісенними звершеннями якого схилявся й схиляється дотепер. Послухавши написане хлопцем із Полісся, Андрій Самійлович провидницьум сказав йому: “У ваших віршах звучить пісня”, а дещо пізніше письмово засвідчив це.

– Музика слова, – каже Вадим Крищенко, – й справді жила десь у мені, я відчував її на дотик. Але піснярем не став ні після першої, ні після другої своєї збірки. Тільки дещо пізніше та музика озвалася в мені піснею. Поет в душі також несе свою мелодію. І ось коли його біоритми збігаються із композиторовими, отоді й може народитися пісня. Однією з таких стала моя й композитора Климентія Домінченка лірична сповідь “Я до кладочки іду”, що дала дорогу до естрадного Олімпу Аллі Кудлай, тоді ще співачці Українського народного хору імені Григорія Верьовки.

З тих пір до поета почали все більше й більше горнутися композитори, а серед них Ігор Поклад, Ігор Білозір, Олександр Морозов, Олександр Злотник, Геннадій Татарченко, Павло Дворський, Володимир Домшинський…

Із кожним новим твором Крищенко все глибше вкорінювавсь у пласти народно-пісенного підгрунтя, утверджувався  в культурно-мистецькому світі неординарним, самобутнім майстром. Якщо характеризувати його поезію, то вона вкладається в слова “роздумлива лірика2. Справді-бо, віє чимось щемно-роздумливим, мрійливим і вічним віід таких його творів, як “До маминих очей”. “Білі нарциси”, “Берег любові”, “Варенички”, “Осінні яблука”, “Одинокий вожак”, “Полісяночка”, “Вишенька-черешенька”, що стали улюбленими піснями піснями багатьох. У цей ряд осібно лягають пісні високопатріотичні – “Поки ти, Україно, живеш”, “Родина”, “Молитва”, “Україно-мати”, “Одна-єдина”, “Вставаймо, браття українці!” і, безумовно ж, “Кришталеві чаші”. Не втримуюся розпитати автора, як з”явилася на світ ця справжня народна перлина. У відповідь чую:

– Історія її появи й справді дещо незвичайна. У 1966 році вийшла моя друга збірка “Щирість”. Там був вірш “Пісня козацького коша”. Цей вірш ще до появи книжки потрапив у руки композитора-бандуриста  Віктора Лісовола. Він одразу ж і поклав його на ноти. То був складний для митців час. Тодішня совєцька ідеологічна машина діяла безвідмовно, повністю перекривши шлях хрущовській “відлизі”. Однак, у данному випадку влада дала маху, інакше мій вірш навряд си міг би побачити світ. Адже дехто вважав його бунтарським. І справді, хіба тоді могли інакше сприйматися слова:

“Наливаймо, браття,
Кришталеві чаші,
Щоб шаблі не брали,
Щоб кулі минали
Голівонькі наші…”

Отже, збірка “Щирість” вийшла. А в ній і цей вірш. Щоправда, без однієї строфи:

Козаку не треба
Срібла, ані злата,
Тільки б Україна
Не була катами
На хресті розп”ята!

Спершу твір зазвучав, як кажуть, не на весь голос, а в гуртках, у колі справжніх шанувальників самобутнього, національного. Від Лісовола мелодію підхопили Ніна Матвієнко, гурт “Гомін”, Волинський народний хор, згодом квартет “Явір”, співаки Василь Жданкін, Олег Марцинківський. Хтось вважав пісню старокозацькою, хтось стрілецькою, вона навіть увійшла до збірника “Сто найкращих українськиї народних пісень” без посилання на йй творців. До неї, незалежно від автора віршів, додавалися нові рядки й навіть цілі строфи. На всю потугу “Кришталеві чаші” задзвеніли у 1990-ті. Їх заспівали не тільки з численних сцен, але й за родинними столами, в армійському строю. Пісню гучно підтягували на Майданах, нині вона надихає воїнів АТО.

Чимало й інших творів Вадима Крищенка вельми цікаві своєю історією. Скільки щемливого міг би повідати він про свої творчі взаємини з Назарієм Яремчуком, чия зірка так рано згасла. Обидва митці були воістину спорідненими душами. В репертуарі  “буковинського соловейка” значилося чи не найбільше пісень, написаних на слова Вадима Дмитровича. То саме на прохання Назарія він створив пісню “Лелеказ України”, присвячену 100-річчю поселення українців у Канаді, спеціально для нього В.Крищенко разом із композитором Остапом Гавришем написав твір “Забудеш”, що, на превеликий жаль, став лебединою піснею Яремчука.

Особлива творча співдружність єднала В.Крищенка з незабутньою Раїсою Кириченко. Його твори поклав до свого серця видатний співак Дмитро Гнатюк.

На піснях Крищенка виросла ціла плеяда українськиї естрадних виконавців. За його підтримки на велику сцену зійшли багато уславлених нині співаків. Руку підтримки він простягнув Віталію Білоножку, доброї пам”яті Івану Мацялку, нині народному артистові України Ярославу Боруті, заслуженому артисту Павлу Мрежуку, допомагав і допомагає пісенному диву – Михайлу Брунському, голосистому Дмитру Андрійцю, пісенній квітці Прикарпаття Світлані Весні. Усі вони (і не тільки!) вважають Вадима Дмитровича своїм творчим батьком, з пієтетом відзначають магічну силу пісень видатного майстра, благородну душу цієї людини, яка володіє дивовижним даром приголублювати митців, налаштовувати їх на велике.

ЗОЛОТОЮ сторінеою в сучасному українському мистецтві стала своєрідна вистава “Хай святиться ім”я Твоє, або Десять Господніх заповідей”, створена за сценарієм на основі чудових віршів Вадима Крищенка. Він же – і один з її ініціаторів. Це священне дійство ввже тричі повторювалось на сцені Національного Палацу мистецтв “Україна”. Щоразу глядачі сприймали виставу як справжнє мистецьке явище і навіть пропонували її, як і всю творчість славного поета, на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка, що само по собі багато про що промовляє.

Торік у квітні поет відзначив свій доволі солідний ювілей, відзначив великим пісенним дійством “День сповіді”, що відбулося на найпрестижнішому мистецькому майданчику – на сцені Національного палацу мистецтв “Україна”. Пісня поета зібрала близько чотирьох тисяч людей, які завітали не за запрошеннями, а за купленими квитками. Зібралися не лише кияни, приїхали люди з багатьох районів Київщини, Чернігівщини, з рідної житомирської землі.

Перебуваючи в глядацькій залі, не раз чув від людей: “Нарешті ми втішились нашим, українським, і від щирої душі дякуємо всім учасникам концерту, та найбільше Вадиму Дмитровичу”. І справді: й на сцені, й у залі витав дух високого мистецтва, українства, патріотизму. Особливо вразили слова одного чоловіка. Після концерту він так висловив свої почуття: “Зайшов москалем, а вийшов бандерівцем2. Либонь, кращої похвали годі собі й побажати.

ВАдим Крищенко за свою пісенну тіорчість і культурологічні та мистецькі проекти носить рідкісне для поета звання – Народний артист України. Здобувшись багатьох заслужених почестей, він, однак, не цурається виступити в школах, училищах, т.зв.”вищах”, у трудових колективах. До речі, митець – професор кафедри культурології Національного університету біоресурсів та природокористування (люди більше знають цей навчальний заклад, як “сільськогосподарська академія”), почесний доктор Київського національного університету технологій і дизайну. Він багато робить задля прищеплення наашій молоді духовних надбань і патріотичних почуттів.

ВІРНО кажуть, хто співає – той подвійно молиться. Більшість пісенних творів Вадима Дмитровича – це своєрідні молитви до Бога, до України, до Матері. Вони окрилюють, просвітлюють душі людські. Читачі люблять його поезії, бо вони зіткані з добра й любові, суціль перейняті високим українським духом. Поет-пісняр й на мить не спиняється на досягнутому. Щокожного дня зі статечністю  мудрого й працьовитого селянського сина він береться за перо, рядок за рядком вплітає в канву народного буття, прагнучи, аби воно було гідним нас, українців.

На завершення зустрічі поет-пісняр, мов на сповіді, каже мені:

– Болять, болять мені народні рани… Інколи серце аж стискається від болю за нашу благословенну й водночас таку сторозтерзану Україну. Як же мені хочеться, аби нарешті над нами пощезло свавілля сусідів з Півночі й своїх доморощенних визискувачів-олігархів, аби народ наш ожив і зажив життям євопейців. Вірю: так воно й буде, задля того й агітую людей своїми піснями, своїм мистецтвом. Я щасливий, що серед пісенних творів, що додають українцям життєвих сил і святої віри, є й мої. Насамкінець повторюся словами своєї ж пісні: “Я – України син і щиро гордий цим!”

Андрій Мельничук,
заслужений журналіст України
“Літературна Україні” № 14 (5643) від 14.04.2016, с.7

 

Вадим КРИЩЕНКО: «ХАЙ ХОЧ ОДНА ПІСНЯ ТЕБЕ ПЕРЕЛЕТИТЬ…»

ПІСЕННА СВІТЛИЦЯ

Цього письменника представляти нашому читачеві, либонь, не треба: без його творчих зусиль важко уявити собі сучасну українську пісенну естраду. Концерти митця збирають багатолюдні аудиторії у найпрестижніших культурних центрах України, його знають і люблять далеко за межами нашої держави — скрізь, де є українська діаспора. Вадим КРИЩЕНКО — заслужений діяч мистецтв України, професор кафедри культурології Національного аграрного університету, лауреат мистецьких премій ім. Івана Нечуя-Левицького, ім. Андрія Малишка та ім. Дмитра Луценка, автор поетичних збірок «Тепла прорість», «Щирість», «Зустріч із літом», «Напруга дня», «Передчуття слова», «Допоки живу», «Біля осіннього багаття», «Мені потрібно вам сказати» та інших. Саме за пісенні здобутки він удостоєний рідкісного для поета звання народного артиста України.
Зустрілися ми з Вадимом Дмитровичем у затишному офісі мистецького фонду «Дебют».

— Вадиме — дозволь тебе так називати на правах багаторічного знайомства, — розкажи в двох словах: які завдання ставить перед собою фонд?
— Ми створили його з метою сприяння молодим талантам і просто митцям. Свого часу Фонд допоміг після важкої хвороби набути друге дихання народній артистці України Раїсі Кириченко, яка, на жаль, надто рано відлетіла у вирій. Він причетний до відкриття нині вже широко відомого співака Павла Мрежука й багатьох інших.
Не раз доводилося зустрічати молодих, обдарованих співаків, і я завжди прагнув допомогти їм.
— Отже, сповідуєш принцип: сам досягнув чогось у житті — підстав плече іншому? А власну творчу дорогу, до речі, доводилося прокладати самому?
— Ну, чому ж… На моєму шляху теж траплялися уважні, доброзичливі люди. Свого часу мене підтримали Андрій Малишко та Павло Усенко. Але найпершими моїми наставниками стали мама й тато. Вони були вчителями й зуміли прищепити мені тяжіння до знань, до краси, до рідного слова, до пісні. Були справжніми українцями і мене виховували патріотом. Родом я поліщук, народився ще довоєнного, 1935 року в Житомирі — можна сказати, у студентськім гуртожитку педінституту, де навчались мої батьки. Мама, на жаль, померла молодою — ще й сорока років їй не було. А життя без матері, звичайно, накладає свій відбиток на подальшу життєву долю. Скільки разів, бувало, я подумки звертався до своєї мами як до живої: мені так хотілося поділитися з нею своїми сумнівами, спитати її поради…
— Відразу спливає в пам’яті пісня на твої слова «Батько і мати» у виконанні незабутнього Назарія Яремчука. Та ось і в новій твоїй збірці «Ріка життя», яка вийшла у видавництві «Український письменник» торік, я натрапив на характерний для тебе дуже теплий, проникливий вірш. Прочитаю кілька строф для наших читачів:

«…Учитель — слово осяйне,

Духовності доріжка.

Батьки навчали і мене

Схилятися до книжки.

Сприймав, що радили батьки,

Це повторюю я знову,

Щоб не міняв на п’ятаки

Вкраїнську рідну мову…

Вони земні, а не святі,

Та в них натхненні лиця…

Інтелігентності в житті

У них нам треба вчиться…»
— Мені здається, цей вірш, попри його позірну простоту, ллється просто з душі, легко й невимушено…
— Це правда. Спогади про цих двох найрідніших мені людей — найдорожчі. Усе, що є в моїй душі святого, заклали саме вони. Ну, а далі — школа, вища освіта… У Київський університет імені Тараса Шевченка я прийшов 1953 року — саме тоді, коли відділення журналістики філфаку виокремилося в самостійний факультет. Моїми однокурсниками були Борис Олійник, Василь Захарченко, Микола Шудря, Степан Колесник, Валерій Гужва, нині вже покійні Олекса Мусієнко та Роберт Третяков, — як бачиш, ціла плеяда прекрасних, широко знаних нині письменників. І я хочу повторити те, що вже говорив неодноразово: шістдесятництво, на моє глибоке переконання, почалося не в Спілці письменників і не десь там — в інтелігентських, літературних колах, а саме тут, у Київському державному університеті. І саме тоді, коли один зі студентів нашого курсу Борис Мар’ян запропонував програму демократизації суспільного устрою в СРСР. Уяви собі, цього виявилося досить, щоб відправити хлопця за ґрати!
— А коли ти зрозумів, що твоє покликання — саме пісенна поезія?
— Ну, тоді всі писали. Така була атмосфера. Хтось досяг певних вершин у прозі, хтось у поезії, хтось — у публіцистиці…
Що ж стосується пісні, то до цього жанру я прийшов не одразу: спочатку я заявив про себе як поет-лірик. А взагалі я не знаю, хто я такий — чи то лірик, а чи пісняр… Мабуть, усе-таки це поділ штучний. За своє життя мені вдалося видати близько сорока книжок — найбільше, звичайно, поетичних, — створити разом із різними композиторами близько восьми сотень пісень. Звісно, не всі вони активні, — щось забувається, щось минає, — але добра сотня живе і діє, їх виконують на концертах, вони звучать на радіо— й телеефірі…
— Справді, створити хоча б одну пісню, яка б зажила популярності, стала б в усіх на слуху, — це вже велика творча удача. До речі, можна назвати чимало поетів — авторів лиш однієї пісні… — Так, я також вважаю, що коли одна, дві або три пісні тебе перелетять, то як автор ти вже відбувся. Кожний поет, хоч якої величини він був би, мріє, щоб бодай один його вірш став піснею.
— У серцях мільйонів українців, мабуть, назавжди здобула прописку така пісня на твої слова, як «Наливаймо браття, кришталеві чаші…». Багато хто її вважає народною…
— Я безмежно вдячний композиторові-бандуристу Віктору Лісоволу, який дав їй крила — чудову мелодію, і вона злетіла між люди ще в шістдесяті роки минулого століття. Але ж тоді пильні органи на все українське дивилися скоса… Отож, коли моя збірка з цим віршем ще тільки виходила у світ — вірш називався «Пісня козацького коша», — то з нього довелося викинути одну строфу:
Козаку не треба срібла ані злата,
Тільки б Україна не була катами
На хресті розп’ята.
Тоді це могло розцінитися як натяк на ту систему, і заради збереження збірки довелося однією строфою пожертвувати.
— Еге ж, цербери не дрімали… Але ж і без цієї строфи у вірші вчувається дух непокори!
— Я радий, що нині ця наша з Віктором пісня стала маршовою для Українського війська, її виконують не лише професійні співаки, а й самодіяльні колективи, часто навіть не згадуючи імен авторів. До речі, так само вчинив і польський режисер Єжи Гофман, використавши її у своєму фільмі «Огнем і мечем», але — не назвавши наших прізвищ у титрах… З одного боку, звичайно, приємно, що пісня стала вже нібито народною, а з іншого — сумно дивитися на те, як у нас на кожному кроці нехтують авторським правом, обкрадаючи митців, і ми неспроможні цьому зарадити.
— Про авторські права у нас нині нічого й говорити! Дійшло до того, що письменник змушений шукати гроші, аби за власний кошт видати книжку і потім роздаровувати весь тираж та таким чином хоч якось заявити про себе. Про те, що він іще живий, що він пише, працює… Про якусь хоча б часткову матеріальну віддачу зазвичай говорити не доводиться: книгарні приймають українську книжку на реалізацію дуже неохоче. Так само ж, мабуть, і з піснею?
— Ну, що тобі сказати… Створити гарну пісню завжди важко, але ще важче в наших умовах вивести її на люди. Щоб записати пісню на диск — треба залучити талановитих виконавців, зробити аранжування і так далі — й на все це потрібні великі гроші. От і доводиться ходити в пошуках спонсора з простягнутою рукою. А їх, отих спонсорів, на пальцях однієї руки можна перелічити…
— Тобто, мистецтвом не проживеш — доводиться шукати якихось інших джерел заробітку?
— Звичайно. Я багато років працював в Експоцентрі України, читаю лекції в Аграрному університеті, співпрацюю з газетою «Вісті», з радіо… А пісня не дає великого зиску. Хоча це якраз і є найголовніше в моєму житті.
От я дивуюсь: на концерт якоїсь заїжджої поп-зірки навколо палацу «Україна» збирається хмара народу, з’їжджається величезна купа іномарок — і багатії, і політики, і… і… і… І їм, отим гастролерам, — завжди розпростерті обійми, повна підтримка з боку державних чиновників. А от щоб провести якийсь фестиваль наших митців, вечір нашого співака, нашого композитора, нашого поета — то тут треба спалити купу нервів…
Найприкріше те, що за роки незалежності у нас не тільки нічого не змінилося на краще, а навпаки: раніше, здається, було якось легше… Я вже говорив на початку нашої розмови, що все життя намагаюсь допомагати талановитій молоді: свого часу це були Віталій Білоножко, Алла Кудлай, Іво Бобул, якому перше звання — заслуженого артиста — я просто, можна сказати, у Міністерства культури вирвав: мені там казали — та він же, мовляв, відповідної освіти не має і таке інше… А я їм кажу: «Освіту можна здобути, а талант, якщо його немає, — ніколи!». Та й становлення народного артиста Івана Мацялка, царство йому небесне, також відбулось за мого сприяння. На жаль, цей чудовий митець надто рано відійшов за обрій… А як же ревно він визбирував і як талановито виконував стрілецькі пісні та пісні УПА! Як я вже згадував, мені вдалося підтримати і Павла Мрежука, нині заслуженого артиста України — надзвичайно талановитого, — але ж, на жаль, на телеекрані ми його майже не бачимо! Без грошей, без зв’язків — не проб’єшся…
— Пробивається безголоса, бездарна сірятина з грошовим мішком за плечима…
— Так. І взагалі, мистецтво в наш час — дуже гіркий хліб. Артистам, навіть з іменем, доводиться весь час гастролювати по санаторіях, будинках відпочинку, іноді на званих вечірках – сумнівний заробіток…
— І ми після цього дивуємося, чому в нас так мало з’являється справді хороших пісень. А от цікаво, чи бувають державні замовлення?
— Їх майже немає. А тим часом, чому б не подбати про цикл патріотичних пісень для Української армії? Міністерство оборони мовчить… Поки ми будемо сподіватися на державу, чогось вичікувати — діла не буде. Треба брати справу в свої руки. Я вже немолодий, мені за сімдесят, але…
— Ну, твоєї енергії та працьовитості ще на двох молодих вистачить!
— Спасибі. Знаєш, страшенно хочеться встигнути іще щось зробити — не для себе, не для слави — мені її вистачить, — а для людей, для культури, для України. Щоб нас бачили, чули, знали у світі. От і бігаю по міністерствах, і на радіо, і на телебачення — щось пропоную, чогось домагаюся… Ну, от скажи, чому, наприклад, у нас так мало стало виходити пісень у нотних записах? Адже вони потрібні і баяністам, і співакам, і народним хорам…
— А колись же їх виходило море… У Києві на Хрещатику був навіть магазин «Ноти»…
— Так, скільки було пісенників, нотних альбомів! А нині ця справа зовсім занепала. Видавництво «Музична Україна», яке колись здійснювало ці видання великими тиражами, на високому професійному рівні, — ледь-ледь животіє. І ще одну справу я все намагаюсь здійснити. От ми часто їздимо в поїздах, електричках. І, їдучи, слухаємо, яку нікчемну попсу нам підсовують через гучномовці. Тож я, вирушаючи куди-небудь в дорогу, завжди беру з собою, як мінімум, п’ять-десять касет із записами українських пісень і роздаю залізничникам: «Люди добрі! Беріть! Ставте! Передавайте! Це ж — наше, рідне! Що ж ви крутите нам ті примітиви?!». «Що нам дають, — кажуть, — те й крутимо…». А хіба «Укрзалізниця» — така багата організація — не могла б вирішити це питання централізовано? Адже не тільки нам, українцям, а й кожній нетутешній людині, яка подорожує Україною, цікаво — а яка ж тут музика, які пісні?!
Це ж треба народити стільки чудових пісень — і кланятися чужому!.. Чому ж не нести своє, не пропагувати його на всіх рівнях? Тоді нас і чужі люди поважатимуть, і ми самі почнемо себе поважати… Я радий, що написав слова для пісні «Україно, пам’ятай героїв!», а композитор Володимир Домшинський з Прикарпаття поклав їх на музику. Цю пісню було використано у телефільмі, присвяченому воїнам УПА. І знаєш, скільки відгуків приходить! І з Донеччини, і з Луганщини, і з Одещини… А одна жіночка з Миколаївської області просто щаслива була, коли я на її прохання надіслав їй касету із записами стрілецьких пісень у виконанні Івана Мацялка. Каже: збиралися і слухали усім селищем! От тобі, здавалось би, і зросійщена область!.. Та жінка була така зворушена: «Скільки, — запитує, — я вам винна?». Кажу: «Нічого». То вона надіслала мені в подарунок пляшечку домашнього вина. От ми зараз його й скуштуємо.
— Ну, то піднесемо ж тоді ці наші келихи за Україну, за її долю, за її чудових людей, за її невмирущу пісню. «Щоб шаблі не брали, щоб кулі минали голівоньки наші!..». Нових творчих Говерл тобі, друже!

Бесіду вів Владислав БОЙКО            “Кримська Свiтлиця”  №22 за 29.05.2009

 

 

ВІД НАРОДУ І ДЛЯ НАРОДУ

Поет і час

Вадим Дмитрович Крищенко (народився 1 квітня 1935 року в Житомирі) – український поет-пісняр, народний артист України, заслужений діяч мистецтв України, лауреат літературно-мистецьких премій Івана Нечуя-Левицького, Андрія Малишка, Дмитра Луценка. Автор близько 40 поетичних книг та понад 900 пісень. Вадим Крищенко – кавалер багатьох державних нагород – орденів, зокрема, Ордена Ярослава Мудрого V ступеня, «За заслуги» ІІ і ІІІ ступенів, Ордена Трудового Червоного Прапора, найвищої київської відзнаки «Знаку Пошани»; церковних орденів – найвищої нагороди Української православної церкви Ордена Андрія Первозванного, Ордена Святого Володимира, багатьох відзнак громадських організацій. Йому неодноразово присуджувалося звання «Кращий поет-пісняр України». Вадим Дмитрович — професор кафедри культурології Національного університету біоресурсів та природокористування України та співробітник Київського національного університету технологій та дизайну, автор сценаріїв багатьох відомих мистецьких заходів, зокрема, святкування 10-ліття Незалежності України на Хрещатику, Днів України на Міжнародному фестивалі «Слов’янський базар у Вітебську». Його авторські концерти неодноразово відбувались не лише в Національному палаці мистецтв «Україна», але й у престижних залах багатьох міст України за участі кращих виконавців. Однак поет добре розуміє, що в творчості головне не звання, а – ім’я.

…Це ж треба так: прийшов подивитися концерт Вадима Крищенка у палаці «Україна», відпочити, так би мовити, душею, а ось сиджу й сльози самі по собі котяться. Та ви самі, читачі, вчитайтеся у ці бентежні слова, без музики – щемної й такої, що бере за живе, – не думаю, що губи не здригнуться:

Звучала скрипка, звучала —
тривожно і ніжно,
Звучала скрипка, звучала —
побожно і грішно,
Звучала скрипка, звучала —
небесна сила.
Струна замовкла —
луна лишилась, лишилась.

Як відомо, вікові рубежі воістину народних поетів завжди збігаються з лінією їхнього творчого вогню, де багато мудрості. Вона для Вадима Крищенка — як вірний поводир на довгому шляху, де пори року й час, прожите й пережите відлиті в міцні цілісні рядки. Над піснею треба професійно працювати — узгоджувати слово з мелодією, з вокальними можливостями виконавця. Професіонал — це той, хто веде пісню від початку до кінця, «сидить на записах», підказує співакові, на чому він хотів би наголосити. Але яка б не була його творча чи життєва стежина, він на перше місце ставив любов до материзни, України, людей…
Після закінчення університету Вадим Крищенко певний час перебував на журналістській роботі. У 1963 році побачила світ його перша збірка поезій «Тепла прорість». Нині поетичний ужинок Вадима Крищенка становить, як писав, більше 40 збірок, але окремо слід виділити книги для дітей. Збірочка віршів для дошкільнят «Паперові човники», яка вийшла у 1972 році, була першою спробою в дитячій літературі Вадима Дмитровича. Ця збірочка сподобалась читачам, власне, маленьким слухачам та вихователям, і це надихнуло Крищенка писати вірші для дітей і далі. З-під його пера вийшли такі збірки віршів для дошкільнят, як «Сонячне яблучко» (1973), «Ласкаві промінці» (1975), «Завтра в школу» (1978) та багато інших. Для дітей Вадим Дмитрович навіть написав художній нарис «У містечку чудес» (1977), в якому цікаво розповів про виставку досягнень народного господарства України.
Логіка дій Крищенкового серця вивірена самою долею: скажімо, вірші «Війна», «Пам’ять» і «Вічна мати» стоять у збірках поруч. Лише тринадцять було Вадимові, коли померла мама Ганна Гаврилюк. А батько Дмитро Крищенко назавжди відійшов уже після війни, яку закінчив командиром гаубичної батареї на Першому українському фронті. Повернувся додому з бойовими орденами і гарячим освітянським поривом. Тож не загубилися в щемливому багатоголоссі пісень та віршів Вадима Крищенка ні батько, ні мати, ні друзі, ні радості, ні тривоги рідної землі… Бо все це вміщається між минулим і майбутнім:

Україно, пам’ятай героїв,
Україно, пам’ятай синів…

Поет-пісняр, як на мене, — окрема професія мистецько-літературної творчості. Створення пісні — не тільки написання вірша, це специфічна робота. У пісні важливий закон повтору, своя тональність розповіді, закінченість сюжетної лінії. Але якщо не знайти слово, яке зачіпало б серця, то це буде пустий звук! І прикладом такого творчого пошуку, «мук творчості» для Крищенка була робота над словами до пісні «Хай щастить вам, люди добрі».
За своє життя Крищенко співпрацював із більш ніж 20 композиторами, йшов до них, показував тексти і, можливо, лише 10 відсотків вони приймали одразу. Решту доводилося допрацьовувати. Та й він сам не вірить, що достойний твір можна написати без правок.
Професійних поетів-піснярів, окрім Вадима Крищенка, у нашій літературі небагато, серед них можна виокремити хіба що Андрія Малишка, який, до речі, і благословляв Вадима Дмитровича на творчість, Дмитра Луценка, Дмитра Павличка, Михайла Ткача, Миколу Сингаївського, Миколу Луківа…
Господь дає високий дух, завдяки якому можна створити гарний твір, але дає його не назавжди, а на певний час. Ось перерахую деякі пісні, написані на слова В. Крищенка, а вони у нас на слуху й, вірю, подумки, про себе, вже й наспівуємо: «Наливаймо, браття, кришталеві чаші…», «Болить, болить душа», «Берег любові», «Одна-єдина», «Хай щастить вам, добрі люди», «Білі нарциси» — усі ці твори не раз звучали у наших серцях, пробуджуючи український дух. Пісні Вадима Крищенка є в репертуарі Іво Бобула, Софії Ротару, Василя Зінкевича, Лілії Сандулеси, Оксани Білозір, Павла Дворського, Павла Зіброва, Віталія і Світлани Білоножків… Неперевершеними виконавцями пісень поета були незабутні Назарій Яремчук і Раїса Кириченко.
Скажімо, справді важко, дуже важко виділити якусь одну (чи хоча б кілька) найкращу пісню Вадима Крищенка. Таких глибоких і щирих віршів до пісень не пише, мабуть, ніхто… Але серед них є й особлива, про яку мало хто згадує, але яку варто слухати повсякчас і включати в усі концерти. Ця пісня – «Одинокий вожак» у виконанні незабутнього Назарія Яремчука. І хоча у Назарія Яремчука теж неймовірно важко вибрати одну найкращу пісню (він у всіх своїх піснях був неповторний), але «Одинокий вожак» — то його пісня на музику Геннадія Татарченка, то пісня про Яремчука. Назарій був правдивим одиноким вожаком української пісні. Це було зрозуміло ще за його життя, це беззаперечно і ясно видно зараз. А хто не чув цієї щемливої пісні, варто прослухати хоча б раз, щоб упевнитися у написаному….
Є у Вадима Дмитровича чудова риса — підтримувати молоді таланти, постійно допомагати їм в утвердженні на сцені й у житті. Йому безмежно вдячні за це чимало відомих в Україні виконавців, а надто — Павло Мрежук та Михайло Брунський, чий дзвінкоголосий талант розкрилився останніми роками.
Золотою сторінкою в сучасному українському мистецтві стала своєрідна вистава «Хай святиться ім’я Твоє, або Десять Господніх заповідей», створена на основі чудових поетичних творів Вадима Крищенка (він же — один з її ініціаторів). Це високомистецьке дійство з великим успіхом проходило на сцені Національного палацу «Україна» в Києві і навіть було представлене на Національну премію України імені Тараса Шевченка.
На думку Вадима Крищенка, підтримати людей, особливо нині — в неспокійні часи, поетичним рядком, коли їм важко – і насамперед — душевно, значить втішити. Ймовірно, слухачі знаходять у його піснях співзвучне своєму настрою і більш оптимістично ставляться до життя, труднощів будення. Колись В. Крищенко на концерті презентував нову пісню «Пізня зустріч». Після прем’єри до поета підійшла жінка зі сльозами, стримуючи ридання, мовила: «Ви ніби про моє життя написали». А він ні з кого не списував – його творчість черпається зі своєї душі, з глибин народної творчості, минулого і сьогодення України.
На жаль, на жодному з’їзді письменників нічого не сказано про пісню, зокрема – пісенну поезію, ніби такого жанру немає в Україні. Це чи нерозуміння, чи небажання зрозуміти духовну цінність української пісні, яка возвеличує особистість. Більше того, яка є основною складовою духовного життя українця. У визначенні Шевченківського лауреата є різні номінації, нагороджують за великі й маленькі книжечки, за гончарство, килимарство, буклетство…. Невже досягнення у поетично-пісенній творчості, зокрема неперевершена творчість Вадима Дмитровича Крищенка, не варте потрапити в цей перелік?
Ми не вміємо розпізнавати і підтримувати талановитих митців, іноді навіть переманювати з інших країн, як це роблять інші. У цьому сенсі Росія значно активніше і цілеспрямованіше працює, ніж ми, та й реалізуватися там можуть більше, тому туди їдуть наші молоді таланти. У XXI столітті нічого не відбувається без матеріальної підтримки. Скажу відверто — в нас більше 60 відсотків талантів гине, бо не може себе реалізувати. Вдумаймося у це!
Більшість Крищенкових віршів, які стають піснями, ідуть від українського слова. Тобто спочатку він пише текст, а коли відчуває, що може стати піснею, аж лише тоді пропонує композиторові. Трапляється й інша ситуація, коли Вадим Дмитрович відштовхується від мелодії, тобто композитор пропонує мелодію, а поет має під неї знайти слова. Це надто відповідальна і трудомістка творча співпраця: важливо не тільки втрапити в такт, а й знайти образ, який би відповідав мелодії. Отак, зокрема, було створено пісню «Хай щастить вам, люди добрі». На запитання: «Чи щасливі, що Ваші вірші стають піснями?», Вадим Дмитрович відповідає не поспіхом, але вчитаймося: «Скажу рядками зі свого вірша:

Не можна все навік забути,
Хіба минуле безіменне?
Коли мене уже не буде —
Хай пісня скаже щось про мене».

Проте іноді В. Крищенко, як зізнається, відчуває скептичне ставлення до себе, мовляв, є поети монументальні, а є поети-піснярі. Такий стереотип з’являється тому, що немає художніх рад, з’явилася така «свобода слова», що спричинила появу і великої кількості книжок, далеких від літератури, і слабких пісень, які проникають на радіо й телебачення і до яких негативне ставлення. Мало професійних поетів звертається до пісні й тому, що це складний жанр. Щоб створити її, потрібно витратити колосальну енергію, а щоб текст перетворився на повноцінний музичний твір, потрібен тривалий час.
Нещодавно у великому залі Київського національного університету технологій та дизайну відбулася презентація неймовірно глибинно-душевної, ліричної книжки Вадима Дмитровича «Любові бентежна струна». В народженні цієї книжки, як пише автор, певно, основну роль відіграли листи й телефонні дзвінки читачів, яким дуже сподобались вірші поета, освітлені почуттям любові. І прохання: видати хоч невеличку книжечку саме такої лірики. Признаймось самі собі: що може бути вище, світліше справжнього великого кохання? Саме воно творить і продовжує життя. І, певно, нещасний той, кого воно обійшло, кого торкнулась лише імітація цих почуттів.
Не все написане — особиста біографія автора, дещо взято з інших доль, а щось намалювала уява поета. Деякі вірші складалися так, що поет промовляв і від імені жінки, глибоко осягаючи її суть і поривання. Цього навчила автора пісенна творчість, але все написане пройшло редакцію його поетичної душі. Отак і склалася ця книжка, де є «Він» і «Вона», де є почуття, які наповнюють серця радістю й тривогою, вірою і сумнівом, наснажують наші спраглі душі ніжною сонячною мелодією.
Скажу так, шановний Вадиме Дмитровичу, що не жалієте ви наші серця, бо ось ці рядки із хворим серцем читати небезпечно:

Ну що сказати про любов?
Це таїна зими і літа,
Яка вже начебто відкрита,
Яку ми відкриваєм знов.
Любові вічне відкриття.
Де ніжність — наче зірка рання,
Де сіль гірка розчарування.
І непорочності дитя.
Ну що сказати про любов?

«…Коли пишу кожен новий твір, — щиро зізнається Вадим Дмитрович, — повсякчас чую, як у мені бринять оті далекі срібні дзвіночки дитинства, оті неповторні українські мелодії, від яких щоразу теплішає на серці. Скажу мовою поезії:

Себе я запитаю сам —
І відповідь знайдеться поряд:
Для мене батьківщина там,
Де українською говорять».

Дорогий Вадиме Дмитровичу! Зізнаюся, як перед іконою, – я зачарований Вашою закоханістю у поезію і любов’ю до українського слова. З кожною книгою Ви не тільки мене, а й усіх шанувальників Вашої пісенної поезії радуєте справжнім творчим відкриттям, де є не тільки глибинність душі, а й величні почуття патріотизму. Це – істинно українська поезія!

Віктор ЖАДЬКО,
письменник, доктор філософських наук, профессор

 

“Кримська Свiтлиця”,  №22 за 30.05.2014

 

 

ПЕРЕД ЛИЦОМ “ФАКТОВ”

 

Вадим Крищенко: “Любовь — это теорема, которая просит доказательств каждый день”

— Как вы сами представились бы нашим читателям?

— Поэт-песенник Вадим Крищенко. Я автор слов песен «Наливаймо, браття, кришталевi чашi», «Хай щастить вам, люди добрi», «Берег любовi», «Бiлi нарциси» и многих других. Среди исполнителей — Назарий Яремчук, Василий Зинкевич, Раиса Кириченко, София Ротару, Иво Бобул…

— Ваш любимый цвет, запах, продукт, напиток?

— Предпочитаю контрастные цвета — белый и черный, особенно их сочетание. В одежде это очень элегантно. Запах нравится маттиолы. Любимое блюдо — холодец, из напитков — узвар.

— Чем для вас пахнет детство?

— Мамой, которую я потерял в 13 лет. Ее запах для меня был дорогим и родным.

— Счастье — это… что? Вы счастливый человек?

— Один мудрый человек когда-то сказал, что счастье — это отсутствие несчастья. А еще, думаю, счастье — быть в согласии с собой. В моей жизни были крутые ступеньки и несчастья, но, несмотря на все, считаю себя человеком счастливым, потому что живу. Счастье уже в том, что мы родились, что нам показали этот мир, ведь этого могло и не случиться.

— В чем вам видится смысл жизни?

— Думаю, в том, чтобы реализовать свои замыслы.

— Что такое любовь?

— Отвечу своим стихотворением:

«Ну що сказати про любов?

Це таїна зими й літа,

Яка вже начебто відкрита,

Яку ми відкриваєм знов.

Любові вічне відкриття,

Де ніжність — наче зірка рання,

Де сіль гірка розчарування

І непорочності дитя.

Ну що сказати про любов?

А еще у меня есть стихотворение, где есть слова о том, что любовь — это теорема, которая просит доказательств каждый день.

— Вы хорошо помните самый счастливый день своей жизни? А самый непростой?

— Самый счастливый день трудно выделить. А самый непростой был связан с моей операцией — я не знал, выживу или нет.

— Чего вы ни за что не сможете простить другим людям?

— Не смог бы простить топчущихся ногами по тому, что для меня свято.

— Что-то может довести вас до слез?

— Я не сентиментален, но такие моменты иногда случаются, когда слышу хорошую песню, вижу ребенка-сироту…

— Какими качествами нужно обладать, чтобы добиться успеха?

— Нужно очень хотеть этого, поставить цель и идти к ней.

— Есть у вас личная формула успеха?

— Не задумывался над этим.

— Какую роль в вашей жизни играют деньги?

— Без них сложно жить. Но деньги — не основное в моей жизни.

— Что для вас означает быть свободным?

— Иметь возможность высказаться не так как принято, а как сам считаешь нужным.

— Испытываете ли вы страх перед смертью?

— В принципе, боюсь.

— Что вы станете делать, узнав о том, что вам осталось прожить ровно семь дней?

— Сложно предвидеть, что бы делал. А вообще это большое счастье, что человек не знает, когда он умрет. И я не хотел бы знать этого.

— Вы никогда не задумывались над тем, есть ли жизнь после смерти?

— Хочу думать, что есть, но имеется и сомнение.

— Что вы вкладываете в понятие добра и зла?

— Добро — чтобы от твоих слов и действий не было кому-то горестно. А зло — когда человек пытается унизить другого.

— Вас часто предавали?

— Были моменты, но я умел как-то отстраниться и ощутить, что на все воля Божья.

— Что вам помогало преодолеть периоды полного отчаяния?

— Единственным спасением для меня становилось творчество.

— Что в жизни вам представляется самым непростым?

— Реализовать себя, воплотить в жизнь задуманное.

— Существует ли Бог?

— Хочу верить, что да.

— Случались в вашей жизни чудеса?

— Думаю, что да. Однажды я ехал машиной в Ужгород. За рулем был другой человек. Вдруг что-то побудило меня прервать путь. Я решил остановиться на ночь в отеле, а утром снова отправиться в дорогу. А утром узнал, что машина, в которой я ехал, столкнулась с грузовиком. И особенно по­страдала та сторона, где я сидел. Шансов остаться в живых у меня не было бы.

— Сколько времени вы смогли бы прожить на необитаемом острове и что взяли бы с собой?

— Кто его знает, как долго, но одиночество люблю. Как когда-то сказал один мудрый человек, все великое рождается в одиночестве, за исключением детей.

— В какую эпоху вам хотелось бы жить и с кем из представителей той эпохи пообщаться?

— Жил бы в эпоху, в которую и живу. Я не ощущаю себя ни в прошлом, ни в будущем. А с кем хотел, с теми общался: с Сосюрой, Рыльским, Малышко…

— Как вы считаете, красота действительно может спасти мир?

— Она способна сделать человека лучше.

Беседовала Ольга СМЕТАНСКАЯ

27.02.2015

ВАДИМ КРИЩЕНКО: “ОДНА ИЗ МОИХ ПЕСЕН — “Наливаймо, браття, кришталевi чаші” — УЖ ТОЧНО ВОШЛА В ИСТОРИЮ

Таисия БАХАРЕВА, «ФАКТЫ»

31.03.2015

Известному украинскому поэту-песеннику исполняется 80 лет

Вадим Крищенко — один из самых плодовитых украинских поэтов-песенников. Многие из хитов, написанных Вадимом Дмитриевичем, настолько популярны, что уже считаются народными: «Родина», «Хай щастить вам, добрi люди», «Наливаймо, браття, кришталевi чаші”… Его песни исполняли Раиса Кириченко, Назарий Яремчук, Василий Зинкевич, София Ротару. Свое 80-летие поэт отпразднует дома, в Киеве, большим авторским концертом во Дворце «Украина». Накануне этого события «ФАКТЫ» встретились с юбиляром.

— Правда, что вы за всю свою творческую биографию не создали ни одной песни на русском языке?

— К сожалению, правда.

— Почему же, к сожалению?

— Наверное, прославился бы больше. Но, знаете, я всегда работал для исполнителей, которые, в свою очередь, тоже не пели на русском языке: Павел Дворский, Оксана Билозир. Кстати, в моем списке вещей, которые я не делал никогда в жизни, есть еще несколько пунктов. Например, я не выкурил ни одной сигареты. Никогда не был не то что пьяным, а даже выпившим. И не присутствовал ни на одном футбольном матче. Да, для творческого человека, может, это все необычно, но такова уж моя жизнь. Не самая легкая, потому как пришлось пережить лишения, голод и войну.

— Вы помните Великую Отечественную?

— Я был в то время совсем маленьким. Когда началась война, мне исполнилось шесть лет, но забыть некоторые моменты невозможно. Мы с мамой жили у бабушки Ульяны в доме на Житомирщине, в селе Глибочок. Через село шли отступающие немцы. Известно было, что если в населенном пункте был убит хоть один фашист, то они сжигали всю деревню. Помню, как поблизости от Глибочка нашли труп немца. Мама нам с младшим братом сказала: «Спрячьтесь в Майдане — соседнем селе». И мы босые, по холодной росе бежали туда несколько километров. Там два дня пережидали, пока все не успокоится. Слава Богу, наше село не тронули.

Еще я хорошо запомнил День Победы. Моя мама была химиком и какие-то исследования проводила дома. Она находилась на кухне, а на окне красовались несколько колбочек с разноцветными жидкостями. Я подошел и с дуру выпил из одной. Оказалось, что там был формалин. Мама тут же схватила меня, мы побежали в медпункт, мне промыли кишечник и оставили на ночь в больнице. А на следующее утро я шел домой, и вдруг из большого круглого репродуктора, установленного на главной площади села, звучит: «Германия капитулировала». Это была победа! Я помчался домой, думая об одном: скоро вернется папа и мы, наконец, может, попробуем конфет.

— Вы голодали?

— Не то слово. Помню, как мама ходила в соседнее село и меняла свои вещи на муку. Тогда мы питались исключительно квашой. Муку немного поджаривали на сковородке, потом бросали в воду, и там она закисала. Это варево называлось у нас супом. Легче становилось лишь с приходом весны, когда можно было что-нибудь найти в огороде.

— Получается, вам, Вадим Дмитриевич, довелось жить при двух войнах.

— Я даже не представлял, что тот кошмар, который мы пережили в Великую Отечественную, может повториться. Кто бы подумал, что россияне пойдут войной на украинцев. Что вы! Я помню, когда в нашем селе были советские солдаты, то никому и в голову не приходило спрашивать, какой они национальности. Что же это происходит с людьми?! Я даже написал о той войне целый цикл стихов, посвятив его вдовам. Мне кажется, женщинам тяжелее всего. У меня на глаза наворачиваются слезы, когда я вижу по телевизору сюжеты о матерях и женах, которым, как и 70 лет назад, приходится хоронить своих мужей и сыновей…

— Когда вы написали первое стихотворение?

— Это было в шестом классе. Причем я сразу написал не стих, а целую поэму. Она была посвящена партизанам. Мне нравилось складывать слова в рифму. Я зачитывался Тарасом Шевченко, впервые прочитал Сергея Есенина. Учился в центральной школе Житомира. В младших классах посещал хор. Вот к майским праздникам наш руководитель написал музыку к песне и попросил кого-то из хористов сочинить стихи. Я тут же вызвался. Композиция называлась «Песня про май». Мы даже пели ее на смотре художественной самодеятельности в Житомире. Тогда впервые со сцены и прозвучало: «Слова шестиклассника Вадима Крищенко».

— Значит, вопросов с дальнейшей профессией у вас не возникало?

— Я понимал, что хочу заниматься творчеством. Одно время даже мечтал о том, что поступлю в артисты. Но, в конце концов, отдал документы в Киевский университет имени Тараса Шевченко на факультет журналистики. Собственно, с нашего курса и начался этот факультет. Среди моих однокурсников пять лауреатов Шевченковской премии и один народный артист — это я. Поступив, сразу записался в литературную студию. Ею руководил Юрий Мушкетик, а вот старостой стал Василий Симоненко. Потрясающее было время.

— Правда, что именно тогда вас обвинили в национализме?

— Было такое дело. Однажды, сидя в библиотеке факультета журналистики, я перелистывал советские газеты. И вот мне попалась статья, где поднимался национальный вопрос. Она была достаточно жесткой по отношению ко всему украинскому. А в моей душе уже родилось эдакое сопротивление советской пропаганде, которая и тогда утверждала, что Украины как государства просто не существовало.

Вот я читал эту статью и, видимо, в сердцах стал подчеркивать самые несправедливые, по моему мнению, места. Увы, в те годы и на нашем факультете хватало студентов, завербованных КГБ. В общем, кто-то донес, что я исчеркал основополагающие решения нашей партии по национальной политике. Меня вызвали на общее комсомольское собрание, где поставили вопрос об исключении из организации. Автоматически это означало, что я должен буду покинуть и университет. За меня заступился декан нашего факультета Матвей Шестопал, за что ему огромное спасибо. Он сказал: «Парень ошибся. Давайте не будем портить ему биографию…» Дело закончилось лишь строгим выговором.

— Однако это вам не помешало позже вступить в ряды коммунистической партии…

— Знаете, беспартийный в Советском Союзе мог дослужиться только до должности старшего инженера. Если ты не член партии — на большее нечего рассчитывать. Тем более, когда работаешь в известном государственном учреждении. После окончания университета я стал начальником пресс-службы Выставки достижений народного хозяйства (ВДНХ) в Киеве. Потом ее ответственным секретарем — эту должность мог занять только партийный. В то время я уже начал всерьез заниматься литературным творчеством. А тут еще произошла судьбоносная встреча со знаменитым поэтом Андреем Малышко. Однажды он приехал к нам на выставку, чтобы половить рыбу, и я организовывал эту встречу.

— На ВДНХ можно ловить рыбу?

— Конечно, не всем. Мне позвонили из министерства и сказали: «Вадим Дмитриевич, к вам приедет депутат Верховной Рады УССР Андрей Малышко. Хочет посмотреть ваше хозяйство и, может, даже закинуть удочку». А пруды на территории ВДНХ действительно кишели рыбой. Это ведь была показательная выставка: людям, пришедшим сюда, казалось, что в стране уже давно построен коммунизм. Андрей Самойлович слыл знатным рыбаком. Помню, у него аж руки тряслись, когда увидел, какой получился улов. Он был очень интересным человеком — невысокого роста, похожий на монгола, шустрый, с красивым тембром голоса. После рыбной ловли я и дал Андрею Малышко тетрадь со своими стихами. Он ее взял, а через пару недель мы встретились вновь. Тогда Андрей Самойлович произнес: «Вадим, у тебя стих, как песня!» Он почувствовал в моей поэзии мелодию.

— А с каким композитором вы создали первую песню?

— Это был известный симфонист Климентий Доминчен. Я написал стихи, а он их положил на музыку. Помню, одна из первых песен называлась «Я до кладочки iду». Ее планировали исполнить на творческом вечере Климентия Яковлевича. Мы хотели найти молодую исполнительницу и пошли в хор имени Веревки. Смотрим на девушек, и тут Климентий говорит: «Давай эту глазастенькую возьмем?» У певицы был замечательный народный голос. Она и спела «Я до кладочки iду». Это оказалась Алла Кудлай. Кстати, я написал песню, которая соединила Виталия Билоножко с его супругой Светланой. Света тогда работала диктором радио и телевидения. Они в дуэте исполнили «Щоб ти щасливою була» и остались вместе на долгие годы.

Особое время — наш творческий дуэт с Геной Татарченко. Что ни песня — то в десятку! Вместе мы написали около 60 композиций: «Берег любовi», «Гей, ви, козаченьки». А первой стала «Полiсяночка», которую исполнил Назарий Яремчук. Помню, как-то Назарий приехал из-за границы, пришел ко мне и радуется: «Вадим, ваша «Полiсяночка» имела огромный успех!» Я спрашиваю: «А как же слова-то разобрали?» А Назарий: «Мы вместо «Полiсяночки» пели «Лаосяночка». И все все поняли». Назарий был любимцем публики: молодой, красивый, голосистый, доброжелательный. Для меня настоящей трагедией стал его ранний уход из жизни.
*Вадим Крищенко (второй слева) сотрудничал с известными украинскими исполнителями и композиторами: (слева направо) Андреем Демиденко, Лилией Сандулесой, Иво Бобулом, Александром Морозовым

Вспоминаю, как находился в студии звукозаписи, когда София Ротару пела мои «Бiлi нарциси». Когда общаешься с ней вне работы, то кажется, что София — сама нежность. А во время записи это жесткая певица. Наверное, если артист хочет добиться успеха, расхлябанным нельзя быть. Мне посчастливилось работать с еще одной уникальной женщиной — Раисой Кириченко. Она была настоящим самородком. Однажды певица рассказала мне смешную историю. Когда Рая стала заслуженной артисткой, она приехала в село к маме, и та пришла в полный восторг. Спустя время Кириченко дали звание народной артистки, и она снова навестила родную хату. Мама ее встречает и говорит: «Рая, а почему тебя так понизили? У нас в селе все народные, а ты была заслуженной».

— Вадим Дмитриевич, помните свой первый серьезный гонорар?

— Знаете, песня все равно не сумела меня прокормить. И уж точно не сделала богатым человеком. Чтобы заработать на хлеб насущный, я всегда должен был заниматься еще и литературным трудом. У меня вышло более 40 книг, я стал членом Союза писателей, и, конечно, это давало большие преимущества. Например, за книжку в среднем мне платили полторы тысячи рублей, в то время как не член Союза получал всего 150.

Недавно подсчитал, что я написал около тысячи песен! Правда, думаю, популярными из них стали около 200. Но одна уже точно вошла в историю. Это «Наливаймо, браття, кришталевi чаші”. Ежи Гоффман использовал ее в фильме «Огнем и мечом». С ней в бой и сейчас идет украинское войско. Кстати, одно время многие думали, что это вообще народная песня. А родилась она благодаря знакомому музыканту-бандуристу. Он пришел ко мне с просьбой написать песню, которую мог бы исполнять на бандуре. Правда, изначально там был еще один куплет: «Козаку не треба срiбла, анi злата, лиш би Україна не була катами на хрестi розп’ята». Но в Советском Союзе, понятно, такие слова прозвучать не могли. Зато на моем юбилейном концерте в Киеве впервые в полном объеме «Наливаймо, браття…» исполнит хор имени Веревки.

— Кстати, в Западной Украине ваша песня «Родина» считается чуть ли не вторым гимном.

— Сначала родились стихи «Родина, родина, це вся Україна — з глибоким корiнням, з високим гiллям». Я показал их Саше Злотнику. Он написал музыку и предложил отдать композицию Назарию Яремчуку. И вот проходит месяц, второй, а Назарий все ее не поет. Мы уже стали возмущаться: «Отдавай песню, ее исполнит другой». Но Назарий сопротивляется: «Не спешите! Я знаю, что делаю». И вот на одном из киевских музыкальных «Вернисажей» во Дворце «Украина» Яремчук исполняет «Родину». Что было с залом! Овации не прекращались. Назарий потом, довольный, вышел за кулисы и сказал нам: «Вот видите? Я знал, когда песня зазвучит».

— Вадим Дмитриевич, в чем вы сейчас черпаете вдохновение?

— В себе, дорогая моя. Я не верю в то, что за впечатлениями надо куда-то уезжать. Весь мир находится в твоей душе. Там разыгрываются страсти, ведь известно, что самая сильная боль та, которая рождается в человеческом сердце. Слава Богу, я до сих пор творю и чувствую себя в порядке. Никаких диет не соблюдаю, зарядку не делаю. А в чем секрет моего самочувствия? Наверное, в том, что я умею любить.