ЗГАДУЮ, ЩОБ НЕ ЗАБУТИ

Замість автобіографії

     Оцей спомин, а може, сповідь – замість автобіографії. Сказав правдиво, як було. В цьому писанні більше звертав уваги на зовнішні події у моєму житті, а думки, мрії, сподівання – вкладав, як міг, у свої вірші та пісні.

Ось, що я можу сказати про себе. Якщо вам цікаво –  прочитайте…

Якщо вірити метриці, то я народився 1 квітня 1935 року (бачте, який день) у місті Житомирі, коли мої батьки були студентами Житомирського педінституту.

Моя ж пам”ять почала віддзеркалювати спогади відтоді, коли мені було десь років три. Крізь туман літ пам”ятаю, як тітонька Люся підійшла до мене і радісно сказала:
– Діма (чогось всі домашні мене називали цим ім”ям), а в тебе братик народився.

Я, певно, зробив великі очі, не знаючи, чи плакати, чи радіти.

Брата назвали Марленом ( в ті часи було модним називати дітей абревіатурами на честь вождів світового пролетаріату). Марлен, певно, розшифровується: Маркс-Ленін. З цим іменем брат мав халепу на все життя. А в родині кликали Марик чи Марко.

Ми в той час жили у бабусі Уляни. Це була вольова, мужня, певною мірою, строга жінка, яка в двадцять з лишнім залишилася вдовою і змогла вивести трьох синів і доньку (де моя мама Ганна Іванівна Гаврилюк) в люди. А мої дядьки – Сергій, Олексій та Василь – по життєвій драбині піднялись досить високо.

У баби Уляни була якась потужна енергетика, притягальна сила. Вона жила у своїй досить скромній під соломою хатині. Хата була у нашому у нашому селі старожил. Але влітку сюди хоча б на кілька днів мали обов”язково приїхати всі її діти та онуки. Для мене і мого брата дитинство промайнуло саме тут –  в селі Глибочок Баранівського району на Житомирщині. Через якийсь кілометр від нашої домівки уже починалася Хмельницька область.

З довоєння пам”ятаю уривками, як ми жили у місті Довбуш, теж на Житомирщині, де тато й мама учителювали. А далі батька послали в звільнений від поляків Луцьк, де він завідував освітянськими закладами.

Жили ми досить скромно, але інтелігентність,освіченість, манера одягатись, розмовляти відрізняла нашу родину від інших. У мене збереглося фото того періоду: я в дитячій шубці, застебнутій не на ті ґудзики, як треба, стою на стільці і чекаю, коли з об”єктива вилетить пташечка.

Звичайно, для дитячого серця найріднішими були мама, тато й бабуся. Моя мама, яка, на жаль, дуже рано пішла з життя, для мене була й залишається найдорожчою людиною у світі. Лагідна, ласкава, привітна – все, що доброго можна сказати, пасувало їй.

Я ріс досить хворобливою дитиною. Після скарлатини мав серйозні ускладнення – пробивали за вухом череп, щоб викачати гній (кажу примітивно, як розумію), був на межі смерті. І вона, моя рідненька матуся, виходила мене в лікарні, відвела руку кістлявої, що хотіла вже опустити свою косу на голову чотирирічного хлопчика. Пам”ятаю, відходив від хвороби майже рік.

Згадується, як у віконечко заглядав тато, якому вдалося вирватися на якийсь день з нового місця роботи. І мама, піднявши мене з перев”язаною головою, втомлено, але щасливо промовляє:

-Будемо жити.

Пам”ятаю довоєнний Луцьк: ми жили у двокімнатній квартирі біля річки, в якій я одного разу ледь не втопився. Залишилась на спомин світлина того періоду6 я з братиком, причепурені, з великими бантами, а поруч – тато, мама, бабуся, яка приїхала до нас в гості.

Зі споминів свого малолітства мов крізь туман бачу діда Гната – татового батька – чемного і трохи по-сільському незграбного, який приїжджав до нас у Глибочок. Якось я був у Коростишівському районі на Житомирщині, звідки йде рід Крищенків. Ходив по сільському цвинтарю, відшукав дідову могилу , та й ще могилу (чи не єдину на той час з каменю) – свого прадіда, який був церковним старостою. Нині в тих краях Крищенків досить багато –  це живі мої двоюрідні сестри, брат, розбудувались племінники… Але чарка, безробіття роблять свою чорну справу в селі.

Перші дні війни… Врізався у пам”ять свист бомб. Кинувши все – бігли ми через якийсь цвинтар, щоб дістатись станції, адже Луцьк бомбили в перший же день війни. Чим добирались – не пам”ятаю. Спішили знову-таки під крило бабусі і село Глибочок. Сюди вйна ще не дійшла. На якийсь день-два повернувся тато. Дитячому серцю здавалося: все добре. Але далекий гуркіт канонад лягав неспокоєм і тривогою на обличчя дорослих.

А війна котилась на схід, залишаючи руйнування і втрати… Пішов на фронт батько. Він був мобілізований в першу чергу.

Зібрались в евакуацію і ми – мама, я з братиком, мій дядько Сергій, тітонька Люся (Людмила Георгіївна), їхні діти – мої

Двоюрідні брат і сестра. На якомусь возі з слабосильною конячиною добрались аж до Мар”янівки, що на Київщині. І тут нас німці обігнали. Може, тоді всього не усвідомлював, але запам”ятались на дорозі розбиті машини і трупи людей.

Сховались у якійсь школі, сіли в куточку. За вікном – вибухи, постріли. Раптом забігають два німецькі солдати з автоматами. Ще мить, і кулі полетять в нас. І мама, яка трохи знала німецьку мову, в розпачі крикнула:

-Кіндер (діти)!

Може, ці слова і були спасінням. Німці подивились по кутках… І пішли.

І знову повернулись до бабці в рідний Глибочок. Наше село мало специфіку – через річку був завод електрофарфору і більшість мешканців цього села працювала там. До речі, мій дядько Сергій був свого часу головним механіком заводу, добре розбирався у техніці.

Почалися важкі дні… Мама поїхала до Луцька, аби звідти що-небудь забрати і тим якось прожити. Та що  в тих руках донесеш? Якимись попутними поїздами, машинами, возами добралась назад. Ходила в  степові села – міняти одяг на зерно, крупу. Ви знаєте, що таке кваша? Жменька муки заквашується, а далі підливається вода, щоб ота мутна рідина нагадувала суп. І ми їли… Не день, не два. І все ж  – вижили.

Поруч була хата мого дядька Сергія – його син Олег, якого всі ми звали Алік, – мій одноліток. Він був був значно прудкішим, сміливішим, ніж я. Пам»ятаю, як Алік безстрашно стрибав зі скелі у воду, чого б я побоявся зробити. Згадується ще один епізод з війни, в якому він був ініціатором. У дядьковій хаті зупинились якісь німецькі чини. На ганку стояло багато ящиків. Брат поцікавився, що там. Виявилося – печиво і маргарин. Тихенько поцупив його і поділився зі мною. Я гадав, що то масло, бо про маргарин іще нічого не знав. Ми набрали того провіанту і побігли у вишняки, щоб його скуштувати. Від маргарину, який ми їли без хліба, скоро нам стало зле. Але все це дрібниці порівняно з тим, що б могло трапитись, якби німці дізнались, які «щурі» занадились до їхніх ящиків.

Є у мене і сестра Неля (певне, ім”я Нінель), Це теж данина моді. Почитайте справа наліво і дізнаєтесь, що у цьому слові зашифровано. Вона була ровесницею мого меншого брата. Нелегкою була її жіноча доля, але ще топче ряст. Уже багато років мешкає у Львові. Ми на все життя зберегли родинні почуття, передзвонюємося. Коли буваю у Львові – братова домівка, який теж тут мешкає, привітно зустрічає мене. А син брата  Олега – Сергій після закінчення Львівського медичного університету живе у Києві. Став відомим кардіологом, заслужений лікар України. Ось яка гілка нашого родоводу.

Але маю дотримувати хронології. Знову згадую воєнні роки. Щоб не пропасти з голоду, ми придбали козу. Була вона рогата  і могла добряче садонути під бік. Однак дві-три чашечки молока ой як були доречні до нашого столу. Зараз розумію – мамі та бабусі те молоко майже не діставалось. Все – дітям. Менів частенько доводилося пасти козу. Бувало, упреться і не хоче іти додому. Я злився, навіть плакав… А зараз згадую з приємністю, з ностальгією.

У воєнні роки я пішов у перший клас. На три класи була одна вчителька. До сих пір пам»ятаю, як звали її –  Віра Несторівна. Мама зі старої ковдри пошила щось подібне до пальта. А на ноги – трепи. Підошв не було, тож до старих черевиків вистругували колодочки з дерева і прибивали. Далеко було чути, як цокотить. Чорнило, як правило, з бузини. Але була каліграфія. Зараз так гарно не вміють писати.

І знову покотилась війна через наше село. Але уже на захід. Зупинились у нашій хаті солдати, різні люди, здебільшого – привітні. Ледь не завалилась наша бідова хатина. Чимось підперли, замазали.

Була і ще одна прикрість. Мама якось ішла дорогою, її збив солдатський «Студебекер», Довго вона лежала. Кликали фельдшера, який жив за вісім кілометрів. Ліків майже не було. Лікували чим доведеться. На щастя, минулося, але з часом ця травма дала про себе знати.

А то ще один трагікомічний епізод. Пам”ятаю початок травня. Пасха. У бабці десь знайшовся самогон. Думаю – попробую. Бачу в чарочці – певно це він. Ковтнув – і запекло вогнем всередині. Не можу видихнути. Добре, що зайшла мама.

  • -Що ти випив? Покажи!

Показую на пляшечку.

-Та це ж високоактивний формалін!

Мама була біологом і використовувала формалін для дослідів. Вона схопила мене і ми побігли до заводу в медпункт (навіть в часи лихоліття медпункти працювали, а зараз їх знищили, медсестри торгують на базарах). Почали промивати. Добре, що похопились зразу, а то б усе попік всередині. Довго зі мною вовтузились, та якось Бог милував. Отак смерть і цього разу обминула мене.

А на другий день по радіо (воно висіло на стовпі) оголошують: закінчилась війна. Люди радіють, обнімаються і плачуть. Плачуть, бо багато хто уже одержали похоронки.

Не всі спомини обрамлені чорним.  Люди бідували,  але були якісь щедріші, милосердніші, чесніші. Ми ніколи, наприклад, не замикали хати. Накинемо клямочку, і все. А щоб крали, залазили через двері чи вікно – такого не було. Або постукає хтось серед ночі у вікно:

-Пустіть, тітонько, переночувати. Нас тут двоє чи троє.

Відповідь:

-Тож заходьте.

Принесемо соломи, накриємо рядном6 відпочивайте, люди добрі. Та ще щось із харчів поставимо на стіл.

А коли якась похоронка приходила – все село бігло втішити бідну вдову, поспівчувати. Разом плачуть жінки, і ми, малі, теж схиляємо голови свої, перестаємо пустувати.

Чого ця доброта, совісність і милосердя пропали? Чого ми стали не кращими, а гіршими?

Закінчилась війна. Тато, слава Богу, залишився живим. Хоч був кілька разів поранений, контужений. Тоді деяким офіцерам дозволяли забрати свої родини в ті місця, де вони служили. Скористався цим правом і він. І ось ми уже в невеличкому містечку в Сілезії – пам»ятаю його назву – Петерсвальдау. Це близько біля Бреслау, нині Вроцлав. Ця територія відійшла до Польщі.

Німці, особливо їхні діти, після війни бідували, ходили голодними. Хоч всі іще були переповнені почуттям помсти, але моя мама чи не єдина з усіх, якось по-доброму, по-материнськи підгодовувала німецьких дітей. Адже в чому вони винні? Пам»ятаю, до нас приходила німецька дівчинка-підліток, яку звали Аніта, якщо не помиляюсь. Мама посадить за стіл, нагодує, дасть дівчині з сосбою. І ця материнська доброта мені якось запам»яталась.

Прожили ми в Німеччині десь місяців вісім-дев»ять, а далі – батько демобілізувався: знову у товарних вагонах повертаємось до бабусі.

Через деякий час тато поїхав у Житомир і його призначили директором школи № 1  у житомирському передмісті, що звалось «Мальованкою». Славилось воно бійками, які влаштовувались прилюдно, як торедо. Двоє б”ються, а натовп навколо вирішує, хто кого. Мешканців цього району у Житомирі називали «житомирські бандити».

Житомир вщент зруйнований. Але ми були молоді, енергійні, нестримні… Що там ті два-три кілометри через річку, базар і до центру, де вирувало життя. На вулиці Михайлівській збиралася молодь, знайомились, ходили, щоб показати себе і побачити інших.

Я вчився добре, отримував похвальні грамоти, бо цього вимагав статус сина директора школи. З четвертого подев»ятий клас – це мальованський період мого життя.

Якщо відверто, я ріс дитиною трохи усамітненою, мене не приваблювали великі компанії, не дуже захоплювався футболом. Тоді практикувалась гра з м»ячем, зробленим із волока, бо справжніх м»ячів не було. Не любив гучних компаній.

Але у Житомирі у мене з»явився друг – Володя Кобилінський. Виявилося – товариш на довгі роки. Він був на рік старший від мене, та амплітуди наших інтересів якось збіглися. Володя – ми його звали Вова – прекрасно малював, знав багато цікавинок, про які я й не відав. За його прикладом я кинувся теж до малювання, та не та «кебета». Саме відтоді я почав мережити свої вірші. Він віршував, і тут наші інтереси теж зійшлися. Він перший познайомив мене з віршами Сергія Єсеніна, який до того часу був заборонений, з поезією Хлєбнікова, Надсона. Зараз Володя Кобилінський живе в Одесі. Малює, щось пише. Але той паросток, який обіцяв перерости в могутнє дерево високого образотворчого мистецтва, вчасно не підлитий і не підживлений, на превеликий жаль, не дав високого зросту. Шкода, дуже шкода… Міг би бути великим художником. Художній хист передався його доні. Хай їй пощастить.

У Житомирі нашу родину чатувало велике лихо. Важко захворіла мама. Вона танула на очах. З допомогою мого дядька Олексія,який мешкав у Києві, відправили її в одну з київських клінік. Надіялися на пеницілін, який лише з»явився і якого вважали панацеєю від усіх хвороб. Відчуваючи фінал хвороби, тато взяв мене з братиком і ми поїхали до Києва провідати нашу маму. Заходимо у палату: на ліжку, з якимись загородками, я побачив жовту, зовсім чужу жінку. ХудеЮ висохле, майже неживе обличчя – Боже мій, невже це мама? Тато сказав:

  • Ганю, подивись. Це приїхали твої синочки.

І опухлими губами вона почала повторяти:

  • Дітки, дітки, дітки, мої синочки…

Цієї ж ночі мами не стало.

Ховали її в Житомирі всією школою. Якось насторожено дивився я і не впізнавав у неживому тілі свою маму. Мені здавалося, що це сон, якась гра, яка має скоро закінчитись.

Мамо, мамо… Як рано ти пішла від нас.

Поховали її на старому житомирському цвинтарі. На кам»яному хресті слова: «Гаврилюк Ганна Іванівна. 1909-1949»… Лише сорок років.

Життя без мами, коли тобі якихось тринадцять років – має зовсім іншу тональність. Як мені її в житті не вистачало.

Але життя продовжувалось. Ми знову у житомирській квартирі. Десь через рік тато привів свою нову дружину – Лідію Наумівну Кучинську. Вона теж біла вчителькою. Не скажу нічого поганого про неї: добра, привітна і лагідна. Але мама є мама – уже не пригорнешся, уже не розкажеш сокровенне.

Згодом тата перевели на іншу роботу – директором дитбудинку на хуторі Затишок у Житомирі. Це вже на виїзді до Києва, ближче до вокзалу.

Закінчував я уже іншу школу, № 23 – вона ніби була елітною, в центрі міста. І все ж я вважаю себе вихованцем мальованськой школи.

У Житомирі я познайомився із справжнім поетом. У міську бібліотеку завітав сам Володимир Сосюра. Він говорив розспівано, повільно, але мені його мова звучала як музика, я ловив кожне слово. І такі близькі для мене рядки поезії «Так ніхто не кохав», «Червона зима»… Він запам»ятався мені на все життя саме з цього випадку, хоча ми з ним зустрічалися ще декілька разів. Певно, ніхто так сокровенно, по-синівському не сказав про Україну, як цей поет.

Закінчив школу. Не дотянув трохи до медалі. А далі? Що далі?

Я жив якимись сподіваннями і мріями, вірив: у чомусь себе таки зможу проявити. Якщо глянути збоку – був я певною мірою романтичним мрійником. Любив ходити на самоті і перекручувати в голові житейські ситуації. Донині зберіг я цю звичку. Признаюсь вам відверто – ніщо мене не наповнює так, як самотність. До речі, багато своїх віршів і пісень я написав в одномісній палаті лікарні, коли хвороби уже згодом часто вкладали мене в лікарняне ліжко. І зараз одна з передумов творчого процесу для мене – це коли я сам на сам зі своїм словом.

Перед вступом до вузу боролись два почуття: пов»язати своє життя зі словом чи зі сценою? Я відчував потяг до сцени, грав у шкільному, а далі уже і в університетському драмгуртках.

І все ж пермогло  – слово. Я подав документи на факультет журналістики, який саме з цього курсу з відділення філологічного факультету став самостійним факультетом.

Жив у дядька на Подолі. Познайомився з хлопцями. Більшість була з села (це був той період, коли перевагу давали випускникам сільських шкіл). Хабарі, гроші, підкупи – ще не ввійшли у наше життя. І ось перший екзамен – твір з української. Раптом виявилося, що я забув дома екзаменаційний лист. Довелось швидко бігти за ним. Серце калатало, як несамовите. Десь більше години втратив, щоб принести і сісти за перту. За якихось хвилин сорок з великим хвилюванням написав роботу. Йшов додому трохи пригнічений.

Наступного дня з острахом подивився на дошку, де біля кожного прізвища вступників були виставлені оцінки. Крищенко – чотири. Що ж, не так і погано.

Здав я екзамени досить успішно – всього дві четвірки, останні – п»ятірки. Та коли прийшов знайомитись з остаточними результатами – свого прізвища у списку студентів не побачив. Що таке? Побіг в деканат, питаю:

– Чого мене нема?

– Ви розумієте, – став пояснювати заступник декана, – Ви здали

екзамени добре, але ми маємо прийняти насамперед дітей, батьки яких загинули на фронті, та випускників із західних регіонів (відсутність матері – не враховувалась).

Я похнюплено мовчав.

– Не переживайте, – сказав уже лагіднішим тоном заступник декана. – Ми вас перевели на заочний відділ з правом відвідувати лекції.

Цю неповноцінність я носив цілий рік, поки, здавши всі екзамени на відмінно, наказом ректора був переведений на стаціонар.

В університеті познайомився і певною мірою потоваришував з деякими хлопцями – це Микола Муцько, талановитий поет, чесний і порядний, який, на жаль, уже після закінчення навчання захворів на якусь психічну хворобу. Батьки забрали його до себе у Волинську область. Там, кажуть, довго лікувався і помер.

Серед близьких мені людей студентських років – Микола Ломонос, трохи старший від мене, що мав уже за плечима службу в армії. Відрізнявся умінням говорити з гумором. З ним ми наймали одну кімнату на двох. Він був один з перших, хто почав друкуватись у республіканській газеті «Колгоспне село». Вже на п”ятому курсі Миколу запросили туди працювати. Це була велика вдача. Однак віку йому вкоротила горілка. Шкода талановитого хлопця.

А ще Артур Гончар – чистої і благородної душі людина. Завжди акуратний, організований, круглий відмінник, але зовсім без душевної броні. Ми жили, пам”ятаю, з ним біля Республіканського стадіону в невеличкій кімнаті. Артур вступив до університету після закінчення Корсунь-Шевченківського педучилища. Він дуже болісно сприймав гоніння на студентів, переживав, коли одного з наших однокурсників Бориса Мар»яна запроторили за грати. Думаю, що це стало трагічним фіналом його життя. А, може, щось інше, потаємне, не відоме мені…

Пам”ятаю, приїхав я з канікул. Заходжу в своє помешкання, а мені господиня зі смутком в очах каже:

– Приїжджав батько Артура. Він повідомив, що син повісився у міському сквері Корсунь-Шевченківському.

Від цих слів я ледь не зомлів. Не знаю, як переночував у тій кімнатці, де ми нещодавно мешкали з Артуром удвох. Мені все здавалось, що він ходить, щось говорить. Прокидався у поту. Прислухаюсь – нема нікого. Наступного дня я поміняв житло.

І, звичайно, не можу не сказати про Бориса Олійника, з яким учився в одній (третій) групі.. Сиділи поруч. Борис був веселим, непосидющим, всюдисущим, компанійським. Любив футбол і добряче грав. На оцінки, як на мене, він не звертав уваги, бо вони воістину не визначали спроможність людини досягти своєї мети. Тут же училась його майбутня дружина – Тамара Вертипорог – скромна, щира дівчина. Вона, певне, з тих українців, які свого часу перебрались на Кубань. Студенти разом виїжджали у колгосп на кукурудзу – були у Миколаївській, Кримській областях. Саме тут у круглодобовому спілкуванні людина пізнається сповна. Борис Олійник нині певно найдостойніший серед письменницького загалу, хто має право носити назву – великий український поет. Це воістину так.

Я симпатизував і скромному Василю Захарченку, який, правда, був з іншої групи, але в читальні ми часто здибувались. Гадаю, що він мені відпооовідав тим же. Про це підтвердив Василь своїм написом на подарованій книзі, яку надіслав через багато років. Багато скрути довелось йому перенести. Василя Захарченка я вважаю одним з найчесніших письменників нашої літератури останнього часу.

В актив факультету чи курсу я не входив, але в навчанні і громадській роботі був досить активний: пам»ятаю успіх  у драмгуртку, був помічений і в поетичному слові, хоча якось соромився виносити свої писання на люди.

Стався якось один випадок, через що я ледь не вилетів з університету. Оце прадідівське єство гучно озвалось в мені, може, саме тут.

А випадок був такий. В читальні мені потрапила на очі стаття з національного питання – брехлива і образлива для українців. Я спересердя повикреслював ті абзаци, які особливо муляли моє сумління. Хтось помітив. Це стало відомо секретарю партбюро факультет. І почалося. Скликаються збори, щоб виключити з комсомолу мене і ще двох «інакомислячих» – Івана Куштенка та Станіслава Тельнюка (вони були з молодшого курсу). Питання вже ніби вирішено – пам»ятаю, як злісно горіли очі секретаря парторганізації Володимира Рубана, який багато зробив, щоб задушити на факультеті все національне. А що означало виключення з комсомолу? Завтра – геть з університету, і тут за нас заступився декан Матвій Михайлович Шестопал. За своє українство він згодом тяжко постраждав. Дуже шкода, що таких людей в Україні (хоча вже  і незалежній) стає все менше і менше.

Дякую Вам, наш незабутній Матвію Михайловичу! Дякую, що навчили добру, справедливості і віри в Україну.

Мешкав я на різних квартирах. Жирувати не доводилось. Тато привезе невеличку передачу: кусок сала, хліба, баночку варення. І так живи місяць-другий. Як правило, бігали в їдальню геологічного технікуму, там було і дешевше, і смачніше. З вуст у вуста передавалась така історія: підходить студент до касира і питає:

– Скільки коштує котлета?

– Три карбованці.

– А гарнір?

– Гарнір до котлети безкоштовно.

– Ну тоді дайте котлету і три миски гарніру.

Та ще підсобляла нам «газировка» і пончики з лівером по чотири копійки.

Коли ж дуже припікало – шукав причину, щоб піти до дядька і пообідати.

Ще в Житомирі в родині сталося поповнення – народився брат Юрко. До цього часу ми підтримуємо братерські стосунки. А вже згодом з»явилась і сестра Ірина. Та це відбулося вже не в Житомирі, а в селищі Гребінки на Київщині, куди батько з родиною переїхав, бо у Житомирі у нього щось не склалося.

Моя національна переорієнтація – гостре відчуття моєї належності до українства – відбулося саме в університеті. Здавалося б – виховувався я в стовідсотковій радянській родині, батько – партійний… А ось та українська (на той час антирадянська) жива гілочка непомітно проросла у мені. Гадаю, що вона живе і донині, допомагає мені бути собою. І внучатам хочу її передати. Дуже хочу.

Вчився я добре, більше двох третин – відмінні оцінки.

Виїжджали ми на практику в газети: перший виїзд в Бердичів на Житомирщині (жили в редакції, під голову клали підшивки газет). Далі – Донбас. Працював у газеті «Радянська Донеччина». Тоді в Донецьку ще були залишки українського відродження. Я познайомивс з цікавим критиком. Це – Андрій Клоччя. Колись Донбас на дві третини був україномовним. Їздив на практику і в Крим, в редакцію газети «Радянський Крим» – на той час це була досить тиражна газета. Віідкритого російського шовінізму тоді було менше. Тут я зустрівся з Степаном Литвином, який працював у видавництві «Таврія». І ці добрі стосунки – на довгі роки.

В Рівненській обласній газеті відбулось моє знайомство з Іваном Сподаренком, який там працював. Пам”ятаю, як він мене вразив: заглядаючи лише в блокнот, міг зразу ж, без попередньої обробки, диктувати великий матеріал друкарці прямо на машинку.

Та ось і закінчення вузу. Захистив диплом на відмінно. Все йде до червоного диплома. Та раптом на одному з екзаменів (здається, основи марксизму-ленінізму) – четвірка. Думаю, то відлуння давнішньої справи, коли мене хотіли виключити з комсомолу і університету, бо приймав екзамен один з тих викладачів, який, як мовиться, «підгавкував» секретарю парторганізації.

А далі направлення на роботу.

Попросився в районну газету в селище Гребінки на Київщині, ближче до батьків. Приїхав – місць нема. Знову їду в Київ, шукаю роботу. Ще раз хочу теплим словом згадати декана Матвія Михайловича Шестопала, який порекомендував мені піти на виставку (вона називалась – Виставка передового досвіду в народному господарстві УРСР).

– Піди, друже. Мені телефонували. Їм потрібен журналіст на тамтешнє радіо. До речі, в них є ліміт на прописку.

З легкої руки Матвія Михайловича багато років мого життя були пов”язані саме з виставкою.

На цій роботі я себе зарекомендував непогано. Якось почув мій виступ на зборах директор виставки (як на мене, один з найкращих) Володимир Іванович Кривошеєв і тихо промовив:

– А цей хлопець мені подобається.

Почали запрошувати на наради, зібрання, іноді навіть радилися. Хоча я себе і душі карав: і нащо мені ця виставка? Тут я втрачу журналістські навики, перестану писати. Не моє це. Але згодом усвідомив, що виставкова і, зокрема, моя посада мають свої переваги. Насамперед – ширше коло знайомств, та й мав змогу в будь-який час вирватись до міста, зайти на радіо, відвідати друзів в газеті. А головне – в мене були  години вільного часу, які я міг приділити власній творчості.

Я став помітною фігурою на виставці.

Не пройшло повз увагу й те, що я завжди виступав та й говорив українською. Одних це дратувало, інших приваблювало. Але коли треба було зустріти канадійських чи американських українців, кликали мене.

На виставці свого часу працювали цікаві люди – відомий художник Микита попенко, архітектор Андрій Соколов, знаний художник Батюшков (забув, як звати). Тут починали свій шлях відомий журналіст Олег Гусєв, блискучі фотокореспонденти. Пам”ятаю, як прийшла на виставку і працювала старшим екскурсоводом Головного павільйону Марія Андріївна Орлик, яка згодом доросла до заступника Голови Ради Міністрів УРСР,

Мій статус давав можливість бути присутнім і тоді, коли зустрічали поважних зарубіжних гостей. Мав честь за руку вітатись з президентом Франції генералом Шарлем де Голем, іти поруч з в”єтнамським лідером Хо Ше Міном, югославським керівником Йосипом Броз Тіто, Прем”єр-міністром Індії паном Шастрі – все це були неординарні люди.

Стосовно останнього згадується мені кумедний епізод. За традицією, високим гостям гарно одягнена в українське вбрання дівчина чи молода жінка підносить на рушнику хліб-сіль. Цього разу так місію доручили виконати високій і пишноті лій працівниці виставки Людмилі Мухомор. Під”їжджає кортеж машин – і виходить зовсім маленький на зріст Прем”єр-міністр. Якраз трохи вище пояса нашій Людмилі. Бідній жінці довелось в три погибелі зігнутись, щоб вручити коровай шановному гостю. І сміх, і гріх.

Я жив у гуртожитку – кімната на чотирьох. Та ще за

виставкою, де зараз вулиця Заболотного. Туди транспорт не ходив, тільки пішки. А тьопати доводилось кілометрів два-три. А якщо пізно ввечері або вночі?..

Колись Тарапунька і Штепсель жартували:

  • – Где конец свєта? – запитує Штепсель.

А Тарапунька йоиу:

  • – Хіба ти не знаєш? Там – за виставкою.
  • – А почєму?
  • – До виставки свєт єсть, а далі його немає, – посміхаючись, відповідав Тарапунька.

Фрагментарно згадую один епізод. Це знайомство з Павлом Григоровичем Тичиною. Мій однокурсник Дмитро Головко був односельчанином Павла Григоровича – з села Піски на Чернігівщині. Великий поет благословив його першу поетичну збірку для виходу у світ.

Не пам”ятаю, хто домовився, але з моїм другом Володимиром Коломійцем подались до Тичини на гостину. Квартира на вулиці Пушкінській (зараз там музей П.Тичини). Постукали у двері – на порозі сам господар.

  • – Заходьте, хлопці, заходьте. Розказуйте щось про себе.

Ми розповідали, хто з яких місць, а він вишукував ті місця на карті. І так ретельно, з олівчиком в руках. Говорили про різне. Потім подарував нам по книжці з дарчим написом. До сих пір вона в  мене зберігається. А далі так, по-батьківськи:

  • – Зголодніли. А може щось перекусимо?

Ми, пам”ятаю, зранку ще не їли – і погодились.

  • – А може, хлопці, по келишку шампанського? Але я зовсім не вмію його відкорковувати. Може, хтось з вас?

Я насмілився:

  • – Дайте, Павле Григоровичу, – я спробую.

Взяв у руки пляшку. І тихенько, без вибуху і піни відкрив. Павло Григорович зробив великі очі і захоплено сказав:

  • – Тож ви геніальний чоловік, Вадиме.

Я знайшовся і промовив:

  • – Ой, дорогий Павле Григоровичу, аби геніальність визначалась умінням відкривати шампанське.

Отакий епізод.

Невдовзі мені дали біля виставки маленьку одинадцятиметрову кімнатку в комунальній квартирі, в будиночку, який, кажуть, будували іще полонені німці.

Маленьке, але ж моє. Поставив залізне ліжко, купив матрац на пружинах, десь хлопці допомогли збити щось подібне на шафу. Потім потроху обновляв помешкання. Саме сюди, в цю маленьку кімнатку, згодом привів майбутню дружину і привіз з пологового будинку свого старшого сина Дмитра.

Але добре й погане ходять в парі. Почав чомусь хворіти. Помічав підвищену знервованість. Попросився в санаторій під Києвом. Там я зустрів жінку, в яку довгі роки був закоханий. Вона не була красунею, не відрізнялася жіночими звабами, але мала якийсь магнетизм, який дуже міцно тримав мене в полоні. Вона була одружена, мала доньку… Може, це налякало мене зробити рішучий крок. А може, Господь відвів мене від постійних сумнівів та мук, які ходили поруч з цією жінкою. Вона відповідала взаємністю на мої почуття. Але ж кохання чомусь  було не солодким, а більш полинним. І все ж – кохання! Дякую долі, що воно мене не обійшло.

Десь у 1963 році у видавництві «Дніпро» з”явилась моя перша тоненька збірочка «Тепла прорість»… За винятком трьох-чотирьох поезій це було ще досить наївне писання. Мене не хвалили, але й не дуже лаяли. Наївна щирість теж має свою притягальну силу. Після цієї збірочки мені пощастило познайомитись з Андрієм Самійловичем Малишком. А було це так: мені подзвонив відомий критик Володимир П”янов, який схильно відгукувався на мої вірші:

-Вадиме, до тебе на виставку хоче приїхати Андрій Самійлович. Може, ти посприяєш, щоб ми половили рибу у виставкових ставках.

Ці ставки кишіли коропами. Кинь кришку хліба – вони цілими табунами. З берега видно.

Я доповів начальству, що нас хоче відвідати депутат Верховної Ради УРСР, знаменитий письменник Андрій Малишко. Пояснив:

-Хоче оглянути наші експонати, а може, біля ставку якусь рибинку витягнути.

-Ну що ж, давай. Під твою відповідальність.

Скажу, що рибу зі ставків було суворо заборонено ловити. Та, як мовиться, це лише показ.

А як сховати цю риболовлю від наших відвідувачів? Адже на виставці повно людей.

Заїжджає розкішний ЗІЛ і виходить невисокий, але бадьорий і усміхнений Андрій Малишко, а за ним і Володимир П”янов. Привітались.

  • Може, подивитесь наші павільйони?
  • Ні, ми трохи половимо рибку. Навіть вудочки взяли.

Сіли на березі. Закинули – є! Одна, друга, десята…

Я кажу:

  • Ви вже, Андрію Самійловичу, маленьких не беріть, назад кидайте у став – хай підростуть.

Та де там! Руки тремтять, очі горять… От що значить пристрасть справжнього рибалки.

За якихось хвилин сорок – майже повний багажник риби.

-Спасибі, друже, – глянув на мене Андрій Самійлович. – Такого задоволення давно не отримував.

На прощання я йому подарував книжечку і ще деякі свої писання.

-Почитайте, хотів би знати Вашу думку.

-Обов”язково, Вадиме. Володю (це до П”янова), дай наш прямий телефон.

Через тиждень-другий я подзвонив Андрію Самійловичу.

-Може, зустрінемось?

-Гаразд. – І призначив місце.

Я, звичайно, прийшов першим – ходжу сюди-туди. Та ось і Андрій Самійлович.

-Що ж, друже, проглянув. У тебе вірші як пісня.

А я про себе думаю: добре це чи погано?

Лише згодом зрозумів, що великий поет, будучи сам знаним піснетворцем, угледів у початківця, в його поетичному доробку оту схильність до пісенної творчості.

-Та ось тобі написав кілька напутніх рядків, – простягнув папірець.

В п”яти-шести реченнях були теплі слова: до сих пір не зрозумів – то була рекомендація до Спілки чи просто відгук. Тоді ксероксів не було і копії я не зробив.

Саме на початку шістдесятих я познайомився з Віктором Лісоволом – тоді ще просто інженером, якому Господь в серці запалив осяйну зорю композитора. Віктор на той час уже написав кілька пісень, зокрема на слова Тараса Шевченка. Він угледів щось і в моїх віршах – і почав складати на них мелодії. Спочатку з”явилась щемлива пісня «Пахне сад в забутті». А потім… А потім пісня, яку я в переліку своїх пісенних надбань ставлю за номером один – «Наливаймо, браття, кришталеві чаші». Мені  приємно, що її вже давно називають народною, що беруть на свої вуста десятки, а то й сотні співаків та колективів, що під її звуки зараз крокує українське військо.

Віктор – автор небагатьох, але дуже колоритних пісень і дум. Співав він і в капелі бандуристів. Його приємний натхненний голос можна було почути на багатьох концертах. Нещодавно вийшла книжка про Віктора Лісовола. Дякую тобі, дорогий друже, що ти зустрівся мені тоді, що нам вдалося народити «Кришталеві чаші».

Останні університетські роки та й далі, коли ми уже закінчили навчання – справжня щира дружба нас єднала з моїм ровесником Володимиром Коломійцем. Не було і дня, щоб ми з ним не зустрічалися: разом на прогулянку, разом на лови дівчат, разом на свята та будні. Він, якщо сказати чесно, випереджував мене у творчості – уже встиг видати першу книжечку. Мав талант, міг тонко вишивати словом. Певний час входив у десятку (а може, й п”ятірку) кращих молодих поетів України.

Був трохи наївним, по-доброму мені заздрив, що я мав більший  успіх у жіноцтва.

Згодом до нашого дуету приєднався іще один цікавий хлопець – Олесь Доріченко. Олесь об”їздив, як соліст балету Українського хору імені Вірьовки, багато країн, вмів цікаво розповісти про бачене, мав унікальну колекцію платівок.

Щиросердечна дружба продовжувалась багато років. Але все, як мовиться, загорається і пригасає… Ми з Володею Коломійцем майже одночасно одружилися. Виявилось, що наші дружини мають небагато спільного. Та й згодом, коли він став головним редактором журналу «Дніпро», чомусь між нами потреба спілкувань зменшилась. Я щиро радів, коли він потрапив до лав Шевченківських лауреатів. Він вартий того. Іноді передзвонюємось, бо незабутні роки нашої молодості, наша щира дружба не вивітрилась, десь залишилась у глибині серця.

З  Олесем Дорінченком ми часто бачимось, спілкуємось по телефону. В собі він відкрив новий хист – малярство. Відбулось уже кілька його персональних виставок. Одну з його картин придбав навіть Президент України Віктор Ющенко. Українське начало в його душі глибоке і постійне.

Я довго холостякував. Уже за тридцять перелетіло. Навіть батьки почали говорити:
-Сину, уже час сім”ю заводити.

Особливо опікувалась моїм майбутнім тітонька (тьотя Софія).

-Ось я тебе познайомлю з гарною дівчиною. Оце була у Львові, там її побачила.

І, дійсно, через деякий час приїжджає у Київ з матір”ю. Ця струнка, гарна дівчина, львівська панянка, яку звали Поліна. У Києві жив її дядько – професор медицини Дмитро Іванович Панченко. Познайомились. Молодість сповнена інтимності. І вона поступово почала перетікати від мене до неї, від неї до мене.

Потім була якась перерва. Вона повернулася до Львова, обмінялися кількома листами. Через рік-півтора Поліна знову приїхала в Київ на курси неврології. Оселилася у свого дядька. Зустрічі стали інтенсивніші. До цього я вів досить вільний спосіб життя, і одруження чомусь не входило у мої плани. Але, за кілька днів до закінчення курсів, Поліна запитала:

–  Ось я їду. А що далі?
На мить задумавшись, я відповів:

-А далі ми одружимось…

В цей же день подали заяви, а весілля призначили на вересень – через два місяці. Не скажу, що моє серце покинули сумніви: чи добре я роблю? І все ж вирішив: як Бог хоче – так і робитиму.

Другого вересня 1966 року відгуляли скромне весілля і переселились у мою одинадцятиметрову халупу. Перші місяці життя довелось важкувато – я хотів залишити за собою трохи чоловічої свободи, а Поліні це не подобалось. До повної гармонії нам чогось не вистачало.

І все ж у неї було багато того, чим не був я, на жаль, наділений: акуратність, цілеспрямованість, організаторський хист, вольовий потенціал. Вона була берегинею в родині – і це, певно, найголовніше. Через деякий час у нас з”явився синочок – назвали Дмитриком (Дімою). Поліна так і казала: Діма великий і Діма маленький.

Пройшовши великі митарства, мені вдалося випросити квартиру (тоді ще квартири давали, а не купували). Це була така радість! Ми з бідняків перейшли в розряд середняків. Окрема двокімнатна!

Дні повторяли один одного. Служба, домашні обов”язки… і творчість, на яку завжди не вистачало часу. Та все ж через два-три роки пробивалась у світ віршована збірочка. Незабаром мене прийняли у члени Спілки письменників України. Рекомендації дали досить відомі літератори: Павло Усенко, Василь Швець і Абрам Кацнельсон.

Не обійшлось і без темних днів. Померла моя бабуся – смерть застала її одну в осінній хаті. Не знаю, чи мучилась, чи закрила очі тихо, спокійно. Дядько хотів забрати її до Києва, та в місті вона якось не прижилась. Боже мій, скільки добра вона зробила мені, моєму брату. Моя бабуся була глибоко віруючою людиною і вранці, і ввечері більше півгодини читала молитви. Багато канонічних молитов знала напам”ять. Що цікаво – пам”ятала вірші з «Кобзаря». Хоча була неписьменною, ледь могла розписатись. Щоб написати листа кудись – просила сусідів. Царство їй небесне!

Через кілька років – нове горе. Не витримав операції – помер дядько Олексій. Йому довелось пізнати і сталінську тюрму: хтось із заздрісників написав донос, що ніби сам бачив, як Альоша поставив портрет Сталіна і стріляв у нього. Посадили, катували… І лише випадковість врятувала його: той, що написав донос, якось, добряче напившись, почав вихвалятись:

-А я одного комсомольчика таки посадив.

Про це дізналась тітка і привела винуватця до міліції. Він зізнався у всьому… Але дядько вийшов з тюрми вже душевно надломленим, зневіреним у владу, в «батька» Сталіна…

На жаль, в мене якось не складалось з посадовцями письменницької Спілки. Для того, щоб мене прийняли до свого гурту, треба було більше «мелькати» перед очима спілчанських секретарів, референтів, говорити щось таке, що їм  подобалось, бути дипломатичнішим, хитрішим і навіть улесливим з тими, від яких залежить формування різних делегацій, запрошень на знакові урочистості. Навіть така річ: бути делегатом з»їзду письменників – значить сидіти в залі, а запрошеним – десь притулитись на гальорці, де відводилися цій категорії літераторів місця. Та й у звітах знаходив себе здебільшого в словах «та інші». Просити я не хотів і не вмів, а переробляти себе – не міг. І ще одне – я не сповідував чарки і тому у багатьох компаніях наших літераторів був зайвим.

Ні з одним головою письменницької організації, за винятком Юрія Мушкетика, я не був у близьких стосунках. Правда, з Олесем Гончаром вже в останні роки його життя нас зблизила лікарня. Разом ходили на прогулянки. Лікарі попереджали: ніяких серйозних розмов. Я обмежувався анекдотами, веселими придибенціями. Пам»ятаю, розповідаю щось смішне, а Олесь Терентійович не реагує. І десь через хвилин десять як засміється:

-Що таке, Олесю Терентійовичу?

-Та згадав ваш анекдот, Вадиме.

Але це вже була інша людина.

З Павлом Архиповичем Загребельним я теж не знався. Навіть пригадую такий випадок: якось я кілька тижнів відпочивав і працював у Будинку творчості. Був там наїздами і Павло Загребельний – тодішній керівник Спілки. Побачивши його, я чемно вітався. Він ніби нехотя кивав головою. І лише коли за мною приїхала гарна машина (попросив знайомих хлопців), Павло Архипович раптом почав розпитувати:

-А хто це такий?

З видавництвами, з редакціями газет  у мене були кращі стосунки. На шпальти газет я проривався частенько. Перший літературний журнал, який дав досить велику мою поетичну підбірку з фото, – був журнал «Дніпро». Тут я хотів би добрим словом згадати завідуючого відділом поезії цього журналу Анатолія Косматенка. Друкувався у різних журналах, крім журналу «Київ». До сих пір жодної публікації я там не мав. Якось подав добірку… Через півроку питаю – де? Почали шукати. Десь загубилась.

Саме в цей період мені вперше пощастило поїхати за кордон. Це була Фінляндія. Я «воочію» побачив, наскільки ми відстаємо за рівнем життя від цієї маленької, досить холодної і малородючої країни. Фінляндія відкрила мені очі на багато чого. В Гельсінкі я зупинився біля пам”ятника Маренгейму. Для радянських людей він був ворогом, а для фінів – людиною, що відірвала Фінляндію від Росії, відстояла її незалежність, зробила з неї цивілізовану країну. Отакого б нам!

Ще за радянських часів мені випала можливість здійснити круїз пароплавом по північній частині Європи, похапцем відвідавши Осло, Стокгольм, Лондон, Париж, а на зворотному шляху – знову-таки Фінляндію. Десь згодом побував я і в Югославії, в казковій її частині – Хорватії. Югославія на той час була більше схожа на західні держави. Мені здалося, що люди там мужні і водночас доброзичливі. Шкода, що лихо не обминуло тієї країни.

Гортаючи сторінки тих літ, згадую людей, з котрими мені довелося працювати. Великої душі був мій безпосередній керівник – заступник Голови Ради Міністрів України Петро Розенко, виходець з шахтарів Донбасу. Мав значну урядову посаду, але ніколи не був помічений в хабарництві, привласненні чогось. Я не раз заходив до його квартири – скромне житло. Замість розкішних килимів – лінолеум. Колись йому подарували якісь туфлі – наказав помічникам відіслати назад. І одягався як усі. Повчитися б сучасним нашим товстосумам.

Повернусь до сімейного життя. Поліна дуже хотіла другу дитину – була навіть спроба, але…

І ось в 1977 році у нас народився другий син, якого вона назвала Вадимом. Різниця між старшим і меншим – десь близько десяти років. Виховувати дітей довелось важкувато – збоку ніякої допомоги. Колись мій старший син Дмитро не без гіркоти сказав:

-Моє дитинство закінчилось, коли народився Вадик.

Зі школи мав бігти додому, бо мама йшла на другу зміну в поліклініку, де вона працювала.

Ми відмовилися від зустрічей з друзями, перекреслили культурно-мистецькі заходи – лише діти. Єдина втіха – уже жили в досить просторій квартирі, майже у центрі Києва. Діма ходив у єдину в нашому районі українську школу. Ріс він хлопчиком трохи впертим, але відповідальним, наполегливим, що межувало зі словом «вольовий». В житейських бурях він зумів устояти і утвердитись.

У родині ми говорили лише українською. Діти називали мене татом, у цьому ми були чи не єдині на всю вулицю. Взагалі мовне питання мені завжди боліло. З Поліною тут ми були однодумцями. Я страждав, коли бачив, що столиця русифікується, що люди, які приїздять з українських сіл, намагаються віддати своїх дітей у російські школи і самі переходять на суржик. Я не сходився з людьми, з якими мене розділяло мовне питання. Ось чому мав душевну втіху, коли познайомився і почав спілкуватися з Володимиром Юрійовичем Осадцівим, людиною, що пройшла сталінські табори, але не зламалась, не втратила віри в Україну. Якийсь період (десь із 1985 року до його смерті – у 2001) – в мене не було кращого порадника і друга, ніж він. Не маючи вищої освіти, він був значно мудрішим від багатьох, хто закінчував вузи. Знав польську, німецьку, розумівся на англійській. Дуже розбирався на аудіотехніці, був блискучим фотомайстром. А головне – був справжнім українцем. По-родинному відчував я себе, коли приходив до нього і його дружини – Софії Костянтинівни, яку я знав раніше, ніж Володимира Юрійовича. Їх невеличка, але затишна квартира завжди була гостинна, щедра, привітна.

Серед близьких людей – була іще одна родина Чулкових. Славік Чулков працював у Інституті ядерних досліджень і перший повідомив нас про чорнобильський вибух. Саме з його слів я зрозумів, яке це лихо для нашої країни і для кожної людини зокрема. Він теж згас завчасно.. Видно, свою чорну руку на нього поклала чорнобильська радіація.

Іще одна прикрість чатувала мене у вісімдесяті – потрапив під ніж хірургів з фатальним діагнозом. Оперував сам Олександр Шалімов. І цього разу небесні янголи підставили мені своє рятівне крило. Але той лікарняний присуд довго ходив за мною.

Прокрутивши життєпис, як плівку, трохи назад, маю згадати свою поїздку до Канади, куди мене послало товариство «Україна». Два артисти і я. І вперше, певно, цю невеличку делегацію очолив не відкритий чи прихований агент КДБ, а поет національного спрямування.

Ми пролетіли тисячі кілометрів, побували у Ванкувері, Вінніпезі, Едмонтоні, Торонто. Зустрічі з емігрантами, нашими земляками, заповняли наші дні. Вони переконали мене, що український корінь вріс досить глибоко в канадську землю. Але дерево уже починає підсихати. Молоде покоління, на жаль, нині майже не знає мови своїх батьків та дідів. Добре лише те, що молода парость не цурається бути причетними до українства. В цій країна діють недільні українські школи, об”єднання, українською правляться служби у церкві, створені осередки, що називаються «Український дім», видаються газети, звучать окремі українські передачі на радіо. Все це певною мірою стримує асиміляцію. Я гадаю, що український дух ще буде довго жити на цій землі. Це зовсім не ті землячки-українці, переселені у Росію, які уже під час другого перепису у графі «національність» пишуть – «руський». Їм не гріх було би брати приклад з наших канадських українців.

В мандрах по Канаді я познайомився зі знаним поетом Гай-Головком, з родиною Ревуцьких, подарував свої книжки авторитетним бібліотекам кількох університетів Канади. Побачив цікаві місця, підійшов до першого (на жаль, за межами України) пам”ятника Голодомору. Колись наших туристів, які наважилися підійти до цього пам”ятника, назавжди позбавляли можливості поїхати за кордон. І ще мені вдалося впритул оглянути природне диво, що називається «Ніагарський водоспад». Майже місяць мандрів, виступів, знайомств.

Кінець вісімдесятих – вже чується сурма перемін. Закипають душі людей. Більшість була переконана, що у своїй окремій незалежній державі нам житиметься краще. Мені просто не вірилося, що я зможу дожити до того часу, коли Україна стане Незалежною! Це було моєю найбільшою мрією.

Притихли компартійні органи. Достойні люди і серед них Олесь Гончар почали здавати свої партійні квитки. У цей благотворний вир національного відродження я поринув з головою: ходив на мітинги, іноді виступав, писав патріотичні пісні. Шкода, що тією енергією людей не скористались ті, хто хотів Україні добра. Та й за довгі роки національного пригнічення ми втратили почуття єдності, самопожертви, національного патріотизму. Ми не змогли позбутися гену страху, обережності, лукавства.

Енергією народних мас скористались зовсім інші. А серед наших провідників знову запанував потяг до гетьманства. Ой як це нас губить!

Та почався у моєму житті знову період лиха. Захворіла Поліна… Що не робили – не допомагає. Тане на очах. Побіг до найкращого хірурга – Олександра Олексійовича Шалімова.

-Допоможіть, якщо можете.

Зробили комп”ютерну томографію. Лікар що проводив це дослідження, тужно похитав головою. І окремо для мене шепнув: там пухлина (до речі, першим, хто висловив припущення пухлинної причини хвороби, – був Микола Корпан, добре відомий тим, що лікував Віктора Ющенка після отруєння). Почали готувати до операції. Страшні дні життя. Я зранку приїжджав до клініки Інституту хірургії і пізно ввечері повертався. На ніч приходила медсестра.

В день операції я прийшов рано-ранесенько і став чекати Шалімових, бо на операцію пішли і батько, і син. Шалімови скоро повернулись Стишено сказали:

-Ми лише розрізали… Там нічого вже зробити не можна.

Після реанімації Поліну повернули у палату. Слабким голосом вона все допитувалась:

-Ну що там? Що виявили? Пухлини нема?

Я, вдаючи оптимізм, але з болем у серці, відповідав:

-Та все нормально. Скоро підеш на поправку.

Менше, ніж через місяць її не стало. Як вона, бідна, вимучилась.

Ховали Поліну з приміщення Музею медицини… Народу було багато. Відспівував її Петро Бойко, який саме тоді висвятився на священика. Людям він відомий як блискучий диктор українського радіо. Якось вдалося домогтися місця на Байковому кладовищі – отам і поховали. Я упорядкував могилу і написав на кам’яній плиті: «Вона стала зіркою».

А життя продовжувалось. Треба було пристосовуватись до нових умов. Сину Вадику було лише тринадцять (повторив мене, бо я залишився без мами теж у тринадцять).

Незабаром старший син Дмитро, закінчивши економічний інститут, з великими труднощами поїхав у США з надією продовжити навчання в одному з американських вузів. Він наполегливо вивчав мову, готувався (у цьому відношенні з нього можна брати приклад).

Перший період протікав більш-менш благополучно. Я прив’язував меншому сину на шию ключ від квартири, щоб не загубився, ставив на плиту їжу, – і йому залишалось лише її підігріти. На мої прохання до близьких і рідних приїхати і пожити з нами, щоб дитя мало куди прийти, щоб йому хтось мовив слово, – на жаль, ніхто не відгукнувся…

Про мене як про поета-пісняра широко заговорили. З”явилося і кілька збірок лірики. Майже не минало й дня, щоб не звучали мої пісні по радіо. Тоді і телебачення було скромнішим – не доводилось давати грубі гроші. Тож з”явилось кілька телепередач про мене, про мою творчість…

Так якось складалось, що на кожному етапі життя я намагався комусь допомогти у творчому становленні. Колись, готуючись до творчого вечора відомого композитора Климентія Яковича Домінченка (а це був період, коли ми з ним плідно співпрацювали), ми почали підшуковувати молодого виконавця для нової нашої спільної пісні «Я до кладочки іду». В хорі імені Г.Верьовки наш вибір зупинився на ще зовсім молоденькій хористці, в голосі якої звучали привабливі народні інтонації.

-А може, оцій ясноокій віддамо пісню, – запропонував Климентій Якович.

Отак в її виконанні прозвучала пісня. Дівчину помітили і згодом запросили солісткою українського радіо і телебачення. Це була Алла Кудлай. У її репертуарі було більше десятка пісень, які я презентував цій обдарованій співачці…

Далі буде.